Минає 30 років з тих пір, як я закінчила середню школу.
Шкільні спогади.

Якось, ніби ненароком, Микола Андрійович Олійник, вчитель фізкультури, сказав: „Ніхто не може заставити тебе робити те, чого ти не хочеш”. Тоді ті слова здавались якимись незвичними, крамольними для школи - треба ж слухати старших, вчителів. Яке ж право я маю не хотіти? Мені сказали – я зробила. Я ні за що не відповідаю... я – слухняна, від мене нічого не залежить...
А тут: „ніхто не може заставити”... Значить я, тільки я сама відповідаю за свої вчинки, за все, що зі мною відбувається в житті! Значить, я, тільки я обираю! Я маю право вибору і відповідальність за свій вибір!
Дякую, Миколо Андрійовичу, ваші слова і ваш приклад вольової, цілеспрямованої, сильної людини постійно підтримують мене.

Дарія Андріївна Парфенюк, вчитель української мови та літератури, була вимоглива до всіх, а до „відмінників” та „хорошистів” ставила навіть більші вимоги. На наші запитання (Петро Грач і Анатолій Пилипчук були найсміливішими): „А чого знов я? А чого знов мене?” – вона нагадувала нам одвічні істини: „Хто везе – того й поганяють”, „Кому більше дано – з того більше й спитається”.
"Поганяє" нас тільки наша совість...Тепер, через роки, через досвід, приходжу до усвідомлення: дорослі доглядають, опікують дітей, здорові служать хворим, мудрі вчать невігласів („...хто великим із вас хоче бути, - хай буде слугою він вам”./Євангелія від св.Матвія/), а в одному з апокрифів говориться:„якщо не будеш серед тих, хто служить, то будеш серед тих, кого обслуговують”. Отже, той, хто не хоче або не може нічого робити – або дитина, або невіглас, або хворий...
Дарія Андріївна дала нам розуміння, чи може, просто відчуття геніальності Тараса Григоровича Шевченка. І це відчуття знов-і-знов заставляє заглянути до рядків поета, по-новому почути „Розкуйтеся, братайтеся!”- як заклик до звільнення від всього нещирого, від ланцюгів наших примітивних бажань, нашого егоїзму, хибних цінностей („заснули, мов свиня в калюжі, в своїй неволі”), повернутись до втраченого відчуття єдності буття.
Маленька, худорлява, Дарія Андріївна вміла зробити урок наповненим роботою для всіх, багатовимірним, цікавим для всіх, вміла тримати дисципліну та тишу в класі, не підіймаючи ні на кого голосу. Найгірше покарання – вислуховувати „мораль” від Дарії Андріївни, хоча вона й говорила, що ми не можемо зараз все усвідомити, ми зрозуміємо це потім, через роки. Дякуючи Дарії Андріївні, я новими очима подивилася на скромного худорлявого „трійочника” Сашку – його тато знає напам’ять всього „Кобзаря”!

Уроки російської літератури у Раїси Яківни були настільки живими і емоційними для мене, що я пам’ятала їх ще багато років, і коли, після закінчення інституту, вже мені довелося вести уроки, то часто конспекти я не складала, а тільки згадувала та записувала плани уроків Раїси Яківни.
Тепер, через 30 років, не для оцінки, не для роботи, а для себе, щоб зрозуміти себе, знову беру до рук книги Льва Толстого. Ступаю на „первую ступень”, запитую себе: „в чём моя вера?” Знову переосмислюю: „Убить меня, мою бессмертную душу?!” „ Надобно любить, надобно жить, надобно верить!” „Я люблю вас больше, лучше, чем прежде”... Знову беру до рук поезію Пушкіна, через якого, за словами Олександра Островського, „умнеет всё, что может поумнеть”...
Раїсо Яківно, дякую Вам за Ваші уроки.
Дякую Вам, мої вчителі, за Ваші уроки, за те, що зберегли в мені бажання вчитись, читати, запитувати, думати...
Мені дуже щастить в житті на гарних людей. Мені дуже пощастило на вчителів. Вибачте, що не називаю всіх імен – я дуже вдячна всім Вам, мої вчителі, за знання, терпіння, віру в мене.
Бажаю Вам здорових, уважних, вдячних, сповнених бажання вчитись, учнів!
Радості Вам, сили, натхнення!

З повагою Ваша учениця Валентина