„За” чи „проти”?

Що ми бачимо в нашій владі та нашому Уряді?
Лицемірство, або й відверта брехня (дії, діаметрально протилежні тим „правильним” і „позитивним” лозунгам, що проголошуються щодня);
пріорітет грубої сили над інтелектом, пріорітет матеріальних цінностей над духовним розвитком (підтримка монополістів та утиск дрібного підприємництва, одночасна „оптимізація” навчального процесу – закриття українських шкіл, відсутність підтримки науки, культури, медицини).
зневажливе ставлення до рідної та інших мов, культури, літератури, історії, прокручування по радіо та телебаченню „продукту”, що сприяє деградації людини: постійна реклама алкоголю, фільми зі сценами насилля, пропагується культура примітивізму, влада ницих бажань.
спроба морального приниження та фізичного винищення частини населення через підняття комунальних тарифів та цін на продовольчі товари (на фоні безробіття, низьких зарплат та пенсій).
Все це сходить в нашому житті буйними паростками грубості, страху, непримиренності, критики, агресивності, жадібності, хвороб, бідності, зневір’я.
Якось до психолога прийшла молода жінка зі скаргами на чоловіка – грубий, б’ється, - як заставити його прийти на прийом? Психолог сказав, що проблеми не в чоловіка, а в неї, це їй треба розібратись в собі, чим вона притягнула до себе цю ситуацію, цього чоловіка? Зауважив, що чоловік відображає лише її ставлення до самої себе. Жінка на прийом записалася, а потім передумала – не готова вона ще признати, що проблема в ній, що мінятися треба їй...

Так і в нашому уряді, як у дзеркалі, відображаються риси нинішнього хворого суспільства, нас самих.
Моє і наше Лицемірство. Чи ж не я говорю про необхідність багато працювати, а сам марную свой час на порожні розмови та лінощі? Чи ж не я кажу своїм дітям, що сигарети та алкоголь – це яд, а сам випиваю чарочку за родинним столом при дітях та затягуюсь при них сигареткою? Я ж не Зло-вживаю! (А де та міра Зла, що ще не є Злом?) Чи ж не я вважаю себе культурною, освіченою людиною і при цьому час від часу з уст зривається лайка та тюремні словечка, та український суржик? Чи ж не я розповідаю про любов до своєї дитини і при цьому приділяю їй в день 20 хвилин свого дорогоцінного часу, навіть не намагаючись вислухати, чим вона живе, що її хвилює, що вона відчуває? Коли я останній раз читав дитині казку, слухав музику, пісню, обговорював фільм, картину, ходив з нею на виставу, на виставку, до музею, до парку?
Чи ж не я, присягаючись на святкові дні у коханні своїй дружині та матері своїх дітей, згадую в розмовах з друзями ім’я матері та жінки „міцним слівцем”? Чи ж не я своїм мовчанням дозволяю, щоб в нашому місті, селі на самому видному місці стояли кіоски з пивом, сигаретами, горілкою, а кіоски з квітами – подалі, в підземеллі, а книжкові магазини закривались?
Ми живемо в Україні? То де ж українська пісня? Коли ми чули українську пісню у виконанні наших талановитих прекрасних співаків? Хіба нам складно скачати їх в інтернеті та увімкнути, щоб зазвучали вони в нашому домі, садочку, школі, організації, площі? Чи ми самі вибираємо свої думки, слова, своє оточення, чи вибираємо, що і кого нам слухати, що і кого нам їсти-пити? Чи ми бездумно, сонно „перетравлюємо” те, що „впихають” в наші голови та голови наших дітей далеко не дурні „майстри” реклами та політтехнологи? Ким ми станемо? Якими будуть наші діти, ті, що сьогодні вдома та дитячому садочку співають про „іголочку” Насті і Потапа? Ті дітки, що бачать, як мама смокче сигарету та ковтає пиво при них? Яскравий приклад лицемірства – співаючий ректор, що несе в маси не лише „культуру”, але й горілку з такою зворушливою рідною назвою: „Кропива” та „Батьківська хата”.
Чи беремо ми відповідальність за своє життя? Чи вважаємо себе жертвами? Жертва завжди притягує до себе тирана.
Може, пора почати з себе, свого дому? Чи ж будемо й далі героїчно „боротися” проти бідності, корупції, хвороб, які ми самі створили, своїми думками, бажаннями, страхами? Якось Матір Терезу попросили виступити проти війни, вона відповіла, що ніколи не виступатиме „проти війни”, вона виступить „за мир”. Не треба «боротися проти хвороби», бо ми кожного разу згадуємо, уявляємо, підсилюємо своїми емоціями образ хвороби – треба уявляти образ себе здорового, успішного, знайти причини хвороби і тоді вона піде, стане непотрібною. То виходить, що постійні згадки про боротьбу з бідністю, боротьбу з корупцією підсилюють їх? Як там звався перший указ нашого Президента? „Про заходи щодо подолання бідності”? Навіть у слові „подолання” лежить такий супротив! Де ж, в якому документі, я можу прочитати про Україну багату, з високим економічним розвитком, процвітаючими наукою, культурою та мистецтвом, з порядними чиновниками, з прекрасною екологією, про Україну-матір, яка піклується про духовний, культурний, матеріальний, розвиток своїх щасливих дітей - громадян різних за віруванням, за національністю, за віком, можливостями. Де такий документ? Які кроки для цього сьогодні маю зробити я? Моє село/місто? Моя держава?
Заперечення лежить навіть у нашому гімні: „ще не вмерла України ні слава, ні воля...” І от, щоб уявити, що вона не вмерла, спочатку виникає образ вмираючої слави, волі, та й зрештою знесиленої від постійної боротьби України. Якою ж силою, вірою в себе та свою землю сповнюється душа, коли звучить „Боже, великий, єдиний, нашу Вкраїну храни” – то чи не змінилось би на краще наше життя, коли б ми обрали цей гімн? Чи створили новий?
Може, час прокинутись і подивитись тверезими очима на себе, на тих, кого ми маємо за кумирів, керівників? Невігластво, неуцтво веде до страху і страждань, знання веде до процвітання, чистоти і щастя. Це - закон. Тільки нам обирати, чого нам треба – страждань чи щастя. Духовна, освічена, мудра, любляча Україна вибере такого ж Мудрого і Духовного лідера.

В. К.
Весна 2011р.