Книга Роберта Аллана Монро справила на мене глибоке враження. Зовсім інший погляд на світ, зовсім інше сприйняття. Бувало, при читанні його книг ( „Путешествие вне тела”, «Далёкие путешествия») ставало не по собі. Коли я спробувала переказати дещо чоловікові, він дуже виразно і злякано-здивовано подивився на мене: не говори про це нікому, бо тобі підготують палату в психлікарні!
В книзі описана методика виходу „другого тіла” з фізичного тіла. Чомусь у зв’язку з цим згадалась казка про „Царевну-лягушку”, той момент, коли Василіса „виходила” із жаб’ячої шкіри. Раніше я теж думала про це, але з іншого боку: поки жінка-жабка перетвориться остаточно на Василісу Прекрасну, багато потрібно Іванові пройти земель, протерти взуття, пережити пригод...
Давно, ще коли мені було років пять, коли я відвідувала мамині уроки, щоб не залишатись одній вдома, я була присутня на уроці російської літератури, де вивчалась казка „Царевна-лягушка”. Мама читала цю казку дуже виразно. Урок проходив в старому корпусі Перемилівської восьмирічної школи. Це було дуже гарне приміщення зі сходами і дерев’яними перилами. Велика шовковиця росла поряд і давала тінь і прохолоду. Всередині було затишно і пахло дерев’яними партами, тими, що складались з двох половинок і відкривались. Всередину можна було покласти ручки, олівці, зошити, книги. Щоб сісти, потрібно було відкрити одну половинку. Зелені парти були на два місця, з жовтими сидіннями-лавками, гладенькими, відполірованими тисячами учнів багагатьох випусків. Того дня мама посадила мене десь на третю парту в центрі, справа біля хлопчика-четвертокласника, який не звертав на мене жодної уваги, сидів серйозний зі складеними на парті руками. Чомусь мене образив той факт, що хлопчик ніяк не реагує на мене, і ще склалось враження, що він дуже посередньо вчиться.
Отже, мені нічого не залишалось, як слухати казку. Її я чула вперше. Важко було зрозуміти, чому Іван-царевич змушений був одружитися на жабі. Його вірність батьковому наказу була винагороджена тим, що „жаба” вміла все робити краще, як дружини старших братів. Але постійні колючі жарти братів про жінку-жабу зробили своє діло: Іванові важливіше було бачити в своїй дружині навіть не вмілу господиню, а просто гарну жінку, щоб можна було вийти з нею „на люди”. Коли жаба „скинула” в черговий раз свою шкіру ( це мені видавалось дивним, а може, й болісним), Іван кинув шкірку в вогонь. Я собі це ясно уявила і відчула, що сталось щось пекуче й непоправне. Коли мама з виразом читала: „Зачем же ты, Иван-царевич, сжег мою кожу? Через три дня и три ночи я бы навек твоею стала, а теперь – прощай, ищи меня за тридевять земель, в тридевятом царстве, в тридесятом государстве…»
На цих словах я голосно розплакалась на весь клас. Це було ридання з потоком сліз та схлипуваннями. Мама вивела мене з класу на вулицю і дуже сварила – була сердитою, що я зірвала урок.Я продовжувала ревіти уже через те, що мама мене насварила. Вона забороняла голосно плакати і завела мене, сопливу і запухшу, в учительську. Там я, здригаючись від схлипувань, ледь витримувала розпитування і „співчуття” вчителів, це викликало у мене лише наплив жалю і нових сліз.