Друзів не їдять.
В дитинстві я не хотіла їсти м’яса, але батьки казали, що треба, всі люди, кого я знала, їли м’ясо, на свято був тушений кролик, гуска, качка або курка, свинина. Люди вважають, що м’ясо їсти необхідно, в цьому їх підтримують куплені „фахівці”, та „виробники”, ті, що розповсюджує рекламу із шашликом та запеченою курочкою. Ковбаса на столі – знак свята. Запечене порося, гуска, риба – в центрі столу. Що люди святкують? Смерть цих тварин? Заради чого ці жертви?

Моє дитинство пройшло в селі Перемилівка на Млинівщині. Що означає його назва? Не знаю. Може, в основі назви – „миля” – скільки миль треба пройти, щоб знайти самого себе? А можливо, назва пішла від слова „милість”, „помилувати”, „пере - милувати”. Згадується Ісусове „Милості хочу, а не жертви”.
З теплотою і світлою радістю згадую добрих, щирих, щедрих і працьовитих людей села. Згадую велике подвір’я, стару грушу, криницю з холодною живою водою, згадую гарні світанки, тихі вечори і сімейні вечері на подвір’ї під хатою. Під грушею маленькі жовтенькі каченята смішно скубають травичку, поважно походжають по подвір’ю мудрі гуси, в хліві рохкає свинка, на городі гордий півень скликає всіх курей до знайденої поживи, з кліток довірливо дивляться білі, чорні, сірі кролики. Двір охороняє розумний собака Шарик, патлатий, схожий на лайку, тільки чорний, - він дістався нам у спадок від сусідів; через двір прошмигнув хитрий кіт Бамбула, що десь нашкодив і тому втратив свій хвіст.
Ми з братом підходили до кліток з кролями, спостерігали, як вони ворушать носиками і вусами - чи не принесли ми для них їжі? Мами-кролихи закривали собою новонароджених дитинчат, що, як мишенята, повзали в теплому, зробленому з пуху, кубельці. Кролі любили конюшину, молочай, капустяні листки, моркву, полин. Ще й тепер запах полину нагадує мені простір, дитинство, тих кроликів.
Та були дні, коли вбивали свиню („кололи”), - я бігла в хату, затулялася подушками, щоб нічого не бачити й не чути, але пронизливий вереск ще й досі, через стіни, подушки й роки долинає до мене. Потім був запах теплої крові, запах смаленої шерсті та шкіри. І вже нема свині, яку доглядали, годували, чухали за вушком – є голова з рилом, ноги, стегно, бочок, легке, серце, є сало, костомахи, кишки – є „свіжина”...
Гуси розуміли маму і тата з півслова, ввечері по команді поважно заходили до хліва. Якось тато взяв сокиру і пішов рубати гусака, підвів його до колодки і... почав гладити його по голові. Мама виглянула через півгодини – тато ще гладив гусака – в той день гусаку не судилося вмерти...
Але... традиції - „всі так роблять”, „треба годувати сім’ю”, „жити в селі і нічого не тримати не мона”... Під ногами з’являлися білі, чорні, сірі шкірки з м’якою шерстю, в кастрюлі – тушкований кролик, борщ з реберцями, бульйон з патрохами... Є сало – значить, є що їсти...
І мій дід не їв, і мама не їсть курятини, птиці – відштовхує своєрідний запах. Але вилуплювались курчата, росли, йшли довірливо до рук, рубались на кривавій колодці, общипувались, з пір’я шились подушки і перини – всі так роблять.
...Старший брат пішов до школи, а мені ще два роки доводилось чекати своєї науки. Дитсадок не працював, мама просила сусідку час від часу наглядати за мною – і я сиділа вдома. Спробувала гратись з кошенятами, але вони дряпучі та непосидючі, і тоді батьки стали приносити мені кроликів – спокійних, врівноважених, чистоплотних тваринок.
Так два роки перед школою я сиділа з друзями-кроликами. Я, нібито, їх опікала, гляділа, захищала, хоч, насправді, - це вони мені давали відчуття спокою та захисту.
Та от одного дня мені в тарілку поклали кусок білого м’яса з морквою і цибулькою. Мені подобався запах страви, але раптом до мене дійшло – це може бути той самий кролик, з яким я гралася, який дивився своїми очима на мене... І я, боягузлива, невпевнена, переконана, що „старших треба слухати”, раптом збунтувала – заявила, що кролика їсти не буду – друзів не їдять – і... мене лишили в спокої! Це було так просто...
„ Ви вже не діти, Люди Землі!”
Пройшло більше сорока років, перш ніж я наважилася усвідомити, що я вже доросла і ніхто не може керувати мною, перш ніж я наважилась відкинути нав’язані вікові традиції – і вирішила одного разу на Різдво перед повним ковбасами і паштетами столом: я не їм м’яса, це не моя їжа, тільки я знаю, що для мене добре, ніхто не може заставити робити те, чого я не хочу. Я пройшла багато миль, щоб прийти до милості. А все так просто. Просто сказати, і усвідомити, що я, тільки я сама відповідаю за все, що зі мною відбувається.
Скільки болю я завдаю комусь – стільки болю повертається до мене.
Я не хочу, щоб заради мене вбивали.
Я не хочу бути причиною чиїхось страждань.
Я не хочу, щоб в жертву моєму розбещеному смаку приносились чиїсь діти та зародки дітей.
Я хочу знання і милосердя, я хочу радості для всіх.

Валентина