11 вересня непомітно промайнула знакова дата мистецького життя України – в цей день 1943 року був заснований хор імені Г. Верьовки. Найтитулованіший і найсуперечливіший водночас.

Колектив було засновано 11 вересня 1943 р у Харкові. В цей час Україна була полем битви між двома диктаторськими режимами – німецьким і радянським. Київ був ще під Гітлером (його відвоюють 7 листопада), а ось у Харків червоноармійці увійшли 23 серпня, і вже через три тижні в цьому місті народився новий колектив, організатором якого став Григорій Верьовка – випускник муз-драматичного інституту імені Лисенка і викладач консерваторії (з 1940 – імені П.І, Чайковського). З 1944 хор базується в столиці України – Києві.

З перших же років і до сьогодення репертуар хору має дві складові – це українські народні пісні та авторські. На відміну від академічних хорів, які дотримуються класичної манери співу (яка в свою чергу має багато спільного з церковною), народний хор, точніше жіноча його частина, дотримується академізованої народної манери – звук утворюється на горлі, завдяки чому стає крикливим і пронизливим. Ця манера близька до манери, якою в народі співали веснянки, хоча й не тотожна їй – в цьому можна пересвідчитися, якщо порівняти спів хору Верьовки зі співом автентичних колективів, таких як “Божичі” або “Кралиця”.

Фотографії хору засвідчують, що в складі колективу від початку виступав і оркестр – ми бачимо народні інструменти: бандури (5 і більше виконавців) та цимбали (3-4 виконавці), а також баяни і оркестрові струнні – скрипки, віолончель і контрабас. Пізніше до оркестру було додано ударну установку та мідні духові, а от кількість бандур і цимбал – зменшилась.





В радянський період значна частина авторських пісень були комуністичної тематики, тому вже у репертуарному списку хору 1940-х дивовижно чергуються народні “Ой зацвіли фіалочки” й “Ой у полі криниченька” з “Ковпаківською” та “Колгоспною”. Деякі з пісень (наприклад, “Тополя”, “Комсомольці вперед”) згодом написав сам Григорій Верьовка. Включення комуністичного репертуару, а за статистикою в 1960-ті роки він сягав 18% від усього репертуару, було вимушеним кроком – без нього колектив просто не мав би виходу на престижні сцени. Проте, коли слухаєш давні платівки із натхненним співом, наприклад, «Я славлю партію» В. Верменича, що перевидавалась аж 7 разів, щоразу задаєшся питанням – чого в цих записах більше: артистичної майстерності, що дозволяла приховати огиду, чи щирого поклоніння комуністичним ідолам?

Після смерті Григорія Верьовки (1964) колектив очолив Анатолій Авдієвський, випускник Одеської консерваторії і, на той час – керівник Черкаського народного хору. Анатолій Авдієвський додав до хору академічні сопрано – це дозволило хору виконувати поряд з народним репертуаром також і класичний (в репертуарі з’явились твори Дж. Верді, а також гімни різних країн, включно з радянським). В деяких піснях (як наприклад “Реве та стогне Дніпр широкий”) академічні і народні жіночі голоси можна почути одночасно, проте завдяки природній пронизливості, домінують саме народні.

В 1978 році Хор імені Верьовки вперше і, схоже, востаннє спробував взятися за нову оперу – це була фольк-опера Євгена Станковича “Коли цвіте папороть”. Її доля склалось трагічно – прем’єра планувалась у Палаці “Україна” в Києві, навіть було здійснено аудіозапис генеральної репетиції, проте в останній момент партійне керівництво в особі Михайла Суслова вирішило заборонити виставу, і опера лишалась невідомою широким колам слухачів аж до прем’єри 2011 року, що відбулась у Національній філармонії в співпраці з Національним симфонічним оркестром (диригував В. Сіренко).





В 1990-х роках хоровий колектив позбувається комуністичного репертуару, і включає заборонену раніше церковну музику – колядки, частини літургій, а також пісні народів Європи. З перших днів незалежності хор з’являється на відкритті сесій Верховної ради та інших урочистостях, а в 1997 році отримує статус національного колективу.

Після смерті А. Авдієвського (2016) колектив очолив Зеновій Корінець. Це був доволі непростий час для хору – після Революції Гідності суспільство очікувало змін, і тодішній очільник Мінкульту Є. Нищук зажадав від колективу оновлення репертуару і нових підходів до аранжувань народної пісні. І колектив почав певний рух в цьому напрямку – З. Корінець модернізував звукове обладнання, зокрема було закуплено MIDI-баяни, електричний бас, синтезатори, з’явились і окремі нові, більш сучасні аранжування (наприклад, “Карпатська сюїта”, “Чорноморець”). В цей час на платформі YouTube розвивається канал хору “Veryovka”, записи 2017 року виглядають помітно якіснішими з технічної точки зору, і як результат – канал має вже понад 8 мільйонів переглядів: це найкращий результат серед усіх українських хорів, і один з найкращих серед YouTube-каналів європейських хорів.

Проте в 2019 було зроблено помилку, яка коштувала колективу репутації – йдеться про виступ жіночої частини хору зі студією “Квартал 95” з номером за мотивами народної пісні “Горіла сосна, палала”, в якій виконавці глузували над спаленим будинком колишньої очільниці НБУ Валерії Гонтаревої. Тодішній міністр культури В. Бородянський обійшовся саркастичним коментарем про те, що, мовляв, “моральні збочення закон не забороняє”. А ось наступний міністр – О. Ткаченко, не тільки не подякував З. Корінцю за приниження політичної опонентки, але й доклав зусиль до того, щоб йому не було продовжено контракт на наступний термін.

Вибори керівника колективу у 2021 році на тлі пандемії відбувались як ніколи драматично. Окрім З. Корінця, бажання очолити колектив виявив диригент Олександр Тарасенко ­– саме він виграв конкурс на посаду керівника хору, проте, перемігши, стикнувся з запеклим спротивом колективу, який навіть виходив на акції протесту під міністерство, і, врешті, від здобутої посади відмовився. На посаду в.о. керівника колективу призначили, натомість, Ігоря Куриліва, який до того працював в колективі на посаді директора-розпорядника і ніколи не ставав за диригентський пульт. В такій конфігурації колектив зустрів початок війни.





Зараз, в умовах війни, тотального дефіциту бюджетних коштів, палких суперечок навколо дозволів чоловікам виїжджати за кордон, оцінка колективу, в штаті якого працює більше 100 людей, може виглядати неоднозначною. Імовірно цим пояснюється мовчання ЗМІ: знаменна дата, але не до святкування і танців, коли в столиці щодня лунає повітряна тривога, а найкращі наші сини гинуть на фронті.

Проте, попри всі складнощі, колектив таки збирає повні зали, виїжджає за кордон за кошти іноземних донорів, і, на відміну від деяких колективів, які роками заробляли на “Лускунчиках”, популяризує у світі саме українську музику. Думаю, від цього слід і відштовхуватися. Можливо для професійних музикантів “Розпрягайте хлопці коні” звучать надто заїжджено, і модерні дизайнери вже ніколи не сприйматимуть шароварів, але пересічний народ має іншу думку, і виступи Хору імені Верьовки, неодмінно в вишиванках і шароварах, знаходять свого поціновувача.

Тому побажаємо колективу нових творчих успіхів, обрати досвідченого керівника, не втратити свою традицію, але і знайти нові підходи до презентації української музики, бо світ таки змінюється, і музикантам доводиться змінюватися разом зі світом. 





















Автор: Андрій Бондаренко