Жила собі хатинка у селі,
В обіймах вишень солодко дрімала.
Її подвір'я ніженьки малі
Уже століття весело топтали.

Вона гостей збирала за столами,
Дітей, онуків, правнуків, знайомих.
Уквітчана, як пава,  рушниками,
Була для них і пам'яттю, і домом.

Старі світлини на шорсткій стіні
На світ дивились з щирістю, та строго.
І мабуть, теж журилися вони,
Коли від них збирався хтось в дорогу.

Жива та тепла, хоч така стара,
На свято пахла свіжими хлібами.
На запах той летіли до села
Пташата-діти до своєї мами.

Буяв город доглянутий, садок.
Квітник сміявся барвами ясними...
Але пройшов війни страшний каток.
Село зчорніло... І нема хатини.

Уже не прийдуть діти на гостину,
не стріне хата радісно і щиро.
Погасли очі на старих світлинах.
І птахи-рушники злетіли в вирій.

Автор: Лідія Мищенко