Так часом тяжко, що мені здається,
що серце в грудях вже не б’ється.
Що залишилась по мені
лиш тінь від мене на стіні.
І ця печаль, прискіплива, як слідчий.
І ця строфа, оголена, як відчай.
І дикий хміль, примерзлий до воріт.
І на криниці необбитий лід.

*******
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт
І наперед не треба ворожити
І за минулим плакати не варт...

Автор: Ліна Костенко