Затяжними стонами серед ночі пробудила мене моя душа…невже це почалося знову…чому?мені здається я вже пережила це і от…я довго не могла заснути,крутилася в ліжку і так і сяк,не можу. Хвилина мовчання і…крик,запальний стон,глухий стукіт серця тук-тук-тук…плач.

А ніч так і лізе у вікно. Своїми руками,брудними від снів,охоплює все у кімнаті,тягне і тягне до себе,обнімає,кусає…

На тілі залишаються синці від неї,знаки про те,що я не спала в цей час,а говорила з нею. Ні,ти думаєш ми мовчали,це не так,я з нею вже стала дуже близькою подругою. Вона знає про мене все,все,все. Які сни мені сняться,які мрії зароджуються і руйнуються в моїй голові,і саме найпотаємніше…мої думки.

Ці гнилі,голосливі,черстві думки…як гірко коли вони не дають тобі спати і ріжуть джерело твого пізнання,не дають змогу усвідомити,що ти варта чогось чи когось. Вони це просто вигнанці,видумки…підлеглі чомусь несуттєвому,чужому…а можливо і мені. На смак вони,як глина…такі ж німі й холодні,але їх багато,мільйони,мільярди…як земля. Сипляться і сипляться в свідомості,як пісочний годинник…але цей годинник завжди хтось обертає і все починається спочатку. Ті ж самі події,спогади,почуття…

Я не сплю. Не можу,але хочу!душа далі кричить…як тяжко слухати її,відчувати її біль,смуток,печаль. Вона говорить крізь сльози і я розумію,що це все…їй надоїло стримувати себе,чекати на краще…на день. І в цьому вихорі з крику,слів я також чую щось загадкове,щось не те…тут є ще хтось окрім мене і її. Ще хтось,чи щось. Де ти?хто ти?я тільки відчуваю дуже легенько твою присутність,але не тебе,не себе.

Мій подих стає нікому не потрібним,але дихання все одно стає частішим. Я розказую,розказую,розказую…а ніч просто слухає і ніби гоїть шрами і ніби ще гірше прорізає їх. Усе…усе говорю…який для мене став прозорий світ. Він ніби є,але його не має,я ніби бачу,але як вже болять очі дивитись на це все,що зараз в мене є,а нічого немає,нічого. Я сама доказую собі,що час лікує,що я живу!та ні,існую,проживаю…нестерпно,як нестерпно,ненависно чути що це правда,а вона так і каже та сміється ніби знає…хоча вона і так знає. Усе…про каяття,а каюся,що далі ще не зрозуміла,як багато для мене означає біль. Як він мені допомагає бачити цей прозорий світ,людей…створінь мстивих,злопам’ятних,якихось таких сірих і нездатних до віри…до віри в себе,в щастя,в вічність. Людей істот одиноких,похмурих коли іде дощ,злобних,грізних і минулих. Чорних,але десь там світлих…десь там. Як він допомагає мені чути страх…цього воїна в сталевих обладунках,який б’ється весь час за себе і старається тільки перемагати,кожну битву,кожен бій. Допомагає…

А-а-а…крик,ніч,душа…ну чому,чому це знову???я легеньким шепотом кажу їй,наказую тихіше,ти сильна,пройдеш це ще раз. І тут з темряви,з куточка кімнати,яка вже пропахла ніччю,виходить…

Немає,сну немає…