• Авторизация
Дневник kak_ya_izmenila_mou_jizn Лента друзей - Дневник - Полная версия


Степан Бандера: міфологія української свободи (Ч. 1) 27-03-2014 03:02 к комментариям - к полной версии - понравилось!


Ця невеличка книга (фактично — брошура) близько року тому була написана мною на замовлення видавництва, котре лиш створювалося. На жаль, автори проекту по створенню видавництва так і не реалізували свого задуму. Тому я вирішив опублікувати цю роботу в електронному вигляді. Сподіваюся, що на тлі роздутої антиукраїнською пропагандою істерії щодо “бЕндер” ця книга, присвячена світлій постаті Провідника української нації Степана Бандери, вкладе хоч малесеньку лепту у перемогу правди над брехнею


Передмова

 
Сьогодні, очевидно за інерцією, люди продовжують вважати міфи та легенди чимось менш вартісним за так звану «об’єктивну історичну правду». «Найпрогресивніші» вітчизняні історики, сумлінно відпрацьовуючи закордонні гранти, з прискіпливістю лабораторного вченого здійснюють «деміфологізацію» концептуально віджилих, на їхню думку, схем національного минулого. 
 
Насправді ж, існування людини і людства без міфів є неможливим. Так само неможливим є існування без релігії. Приміром, людина може не вірити в Бога. Одначе це не означає, що вона не має релігії – така людина є адептом релігії атеїзму і вірить, відповідно, не в Бога, а в щось інше (в «Прогрес», «світле майбутнє комунізму», «права людини», ринкову економіку, інтереси власного шлунку тощо). Міф, як і релігія, незнищенний. Наука – це різновид міфології. Наукова боротьба з міфами є за своїм характером міфологічною так само, як релігійною є боротьба атеїзму супроти традиційних релігій. Інша справа – міфи, як і релігії, бувають різними: позитивними і негативними, правдивими і облудними, творчими і руйнівними, такими, що дарують людині повноту життя, і такими, що позбавляють її власної – людської – сутності.
 
Який стосунок це має до теми цієї праці, що присвячена біографії та ідейній спадщині Степана Бандери? На перший погляд, ставлячи собі за мету позитивно висвітлити роль Бандери у вітчизняній історії, не варто говорити про міфи. Краще використовувати звичні, шаблонні фрази: «боротьба з радянськими перекрученнями минулого», «об’єктивний аналіз історії» і т.д. Одначе, говорячи про Бандеру, слід також говорити про його правильне сприйняття. Як зазначав румунський філософ Мірча Еліаде1, «колективна пам’ять антиісторична». «Об’єктивна історична наука» не поведе людей на барикади, не стане підставою для безкомпромісного Резистансу, не допоможе збудувати державу, не подарує людині істинної свободи.
 
Міф не означає вигадки чи спотворення історичного минулого. Його завдання інакше – розмістити це минуле у правильному ракурсі. Уявімо собі аркуш паперу. Ми можемо віддалитися від нього на сто метрів і бачити одну лиш точку. Ми можемо взяти його до рук таким чином, що будемо бачити лінію. В обох ракурсах ми бачимо реальну річ – аркуш, одначе «сутність» аркуша, мета його існування полягає у тому, щоб ми могли на ньому чи з нього писати або читати. Так само і з історичним минулим. Правильно передати історичне минуле може лиш міф. Міф, словами Миколи Зерова2, має «нести в майбутнє вогненний напій, що ним минувшина жила й міцніла», відтворювати істину минулого, а істина є вічною.
 
Міф, власне, для того й існує, щоб ретранслювати принципи і архетипи. І саме тому українцям необхідно зберегти міфологічне розуміння постаті Степана Бандери. Зберегти міф, щоб бути готовими на чин… Як зазначав професор Сергій Квіт, «Національна міфотворчість розвивається не просто як продов­ження історичної міфології. Вона є наслідком політичного діяння. Саме так перед тим виникали міфи попередніх епох. Тоді загальний принцип виглядатиме таким чином: міф – чин – новий міф». Міф і чин мають замикатися в коло, і лиш рух по цьому колу може дарувати окремим особам і цілим народам свободу істинного буття. Не розуміти міфу – значить не бути готовим до чину. Не бути готовим до чину – значить бути глухим супроти голосу міфу.
 
На превеликий жаль, наші часи не сприяють правильному сприйняттю міфів. Та й до чину здатні лише одиниці. Постмодерн – це епоха фрагментації. Фрагментований розум, фрагментовані почуття, фрагментована воля… Культовий французький письменник Мішель Уельбек3 у своєму есе «Життя як супермаркет і жарт» так говорить про розтрощену особистість сучасної людини: «Слово "воля" означає тривале напруження, довготривале зусилля, свідомо чи несвідомо спрямоване на досягнення якоїсь мети. Звичайно, птахи все ще в'ють гнізда, олені ще б'ються за самок… Однак у людей все зовсім інакше. Логіка супермаркету передбачає розпорошення бажань; людина супермаркету органічно не може бути людиною єдиної волі, єдиного бажання. Звідси і деяке зниження інтенсивності бажань у сучасної людини. Не те що б люди стали бажати менше, навпаки, вони бажають все більше і більше, але в їх бажаннях з'явилося щось крикливе і верескливе. Не будучи чистою облудою, бажання ці в значній мірі задані ззовні – мабуть, можна сказати, що вони задані рекламою в широкому сенсі цього слова. Ніщо в них не нагадує про ту стихійну, незламну силу, що завзято прагне до здійснення, яка мається на увазі під словом "воля". Звідси і брак індивідуальності, помітної у кожного».
 
Сучасна людина загублена поміж короткотривалих бажань, уривчастих розповідей, випадкових знаків. Неначе водомір, ковзає вона по поверхні смислу, не розуміючи, що за усією хаотичністю її рухів криється не свобода, а безвихідь. Ця книга, коротенька і в багатьох відношеннях недосконала, написана для тих, кого спосіб існування водоміра не задовольняє, хто прагне вкоріненості, шукає твердого ґрунту, хоче рости вгору.
 
Передати міф словами, тим паче – у письмовій формі, надзвичайно складно. Міф – це «миттєве божество» (Е. Кассірер4), цілісна, інтуїтивно зрозуміла істина. Мені, пишучи цю роботу, хотілось би, щоб її передовсім прочитали ті, хто ще здатні подібним чином не просто розуміти, але й відчувати істину. Сподіваюся, що мої скромні можливості, що виразилися у написаних нижче рядках, перетнуться із пошуками тих людей, яких дивом оминув дух нашого часу і які самостійно зможуть замалювати кольором міфу чорно-білі контури цього тексту.

 

 
Степан, син Андрія
 
Степан Бандера народився 1 січня 1909 року у селі Старий Угринів, що на Калущині (нині – Івано-Франківська область). Батько – греко-католицький священик Андрій Бандера – походив зі Стрия. Мати – Мирослава Бандера –була донькою греко-католицького священика зі Старого Угринова Володимира Ґлодзінського. «Я був другою дитиною моїх батьків. – згадував Степан, – Старшою від мене була сестра Марта. Молодші: Олександер, сестра Володимира, брат Василь, сестра Оксана, брат Богдан і наймолодша сестра Мирослава, що померла немовлям».
 
Можливо, ще знайдеться науковець, який займеться ретельним дослідженням генеалогії роду Бандер, а за одно – історією їхнього прізвища. Наразі ж зазначимо, що, так чи інакше, прізвище Бандера пов’язане з поняттям «прапор». В Іспанії слово «bandera» вживають для позначення військового підрозділу. Подібно у Польщі та Україні використовувалося поняття «хоругва»; під цим поняттям одночасно малися на увазі власне сама хоругва і той військовий відділ, котрий під нею виступав. Рід Бандер дійсно міг мати іспанське чи ще якесь західноєвропейське коріння. З іншого боку, появі українського роду Бандер могла передувати міграція самого іспанського слова «bandera» (або ж його французького чи італійського відповідника) у лексикон поляків та українців. Для нас генеалогія та етимологія мають не першочергове значення. Для міфу важливо передусім те, що поняття «Бандера» і «прапор» ідентичні, що саме Провидіння спричинилося до того, що майбутній Провідник української нації, символ її визвольної боротьби носив прізвище Бандера.
 
Зрештою, позбавлена глибинного смислу «об’єктивна історія» з’явилася не так вже й давно. Ще у ХІХ столітті видатний іспанський історик Марселіно Менендес-і-Пелайо5 зазначав: «Я католик, і як католик я стверджую, що Провидіння, одкровення та свобідна воля є основами всілякої історії»… Історія без Божого Провидіння, без містики – це всього лиш хронологічна таблиця чи, в кращому випадку, причинно-наслідкова схема. Натомість минуле, осяяне Божим втручанням, наповнене символізмом – це навіть не минуле, а частина сучасності та майбуття і, що найважливіше, частина Вічності.
 
В аспектах Провидіння і Вічності варто розглядати і те, що Степан Бандера народився в родині греко-католицького священика. Звісно, цьому факту можна знайти прагматичне пояснення. Протягом тривалого часу духовенство було елітою галицьких українців. Син священика мав більше шансів «вибитися в люди», ніж син звичайного селянина (це, до слова, було аргументом проти ідеї запровадження обов’язкового целібату галицького духовенства). Одначе для людини, що сприймає буття як цілісність, жодне прагматичне пояснення не перекреслить глибину символу. Степан Бандера – син духовної особи, син священика, котрий є спадкоємцем даного апостолам благословення. Для атеїста це звичайнісінький непотрібний пафос, для християнина – Божий слід в історії українського народу.
 
 Той «синтез» християнської релігії й ідеології українського націоналізму, котрий був представлений в житті та творчості Степана Бандери, закономірно випливав зі світогляду Степанового батька – о. Андрія. Власне, слово «синтез» у цьому випадку є досить умовним поняттям, позаяк синтезують лиш те, що має розрізнену природу. А націоналізм і о. Андрія, і його дітей не «поєднувався» із християнством, а випливав із цієї релігії, випливав з християнської любові до Бога та ближнього.
 
Не відділяючи свого священичого служіння від долі власного народу, о. Андрій Бандера активно брав участь у процесах національно-визвольної боротьби 1918-1920 років. Восени 1918 року о. Андрій організовує українську владу в Калуському повіті. Політична влада без мілітарної сили є утопією, тож Бандера-старший також організовує українські збройні підрозділи. Згодом він як представник Калуського повіту бере участь в роботі Української народної ради в Станіславові (Івано-Франківську).
 
Участь Андрія Бандери в національно-визвольній боротьбі не обмежується його політичною діяльністю. Під час польсько-української війни він стає капеланом Української галицької армії (УГА). Кинувши проти УГА армію Геллера (сформовану за підтримки Антанти для боротьби з більшовиками), поляки зуміли окупувати Галичину. В рядах УГА о. Андрій переходить річку Збруч і опиняється у вирі бойових дій на теренах Наддніпрянщини. Тут його чекала боротьба з білогвардійцями й більшовиками, а також епідемія тифу. На Західну Україну Андрій Бандера повертається влітку 1920 року. Перші місяці йому довелось переховуватися від польської окупаційної влади, та згодом, восени, він виходить із підпілля і повертається до виконання обов’язків пароха в Старому Угриневі.
 
Забігаючи наперед, згадаємо про долю, котра чекала о. Андрія в часи  окупації Західної України більшовицькою Росією 1939 року. У період з 1939 до 1941 рік Галичиною прокотилася хвиля червоного терору – ув’язнень, розстрілів та депортацій. За цей час було депортовано майже 10% населення – понад 312 тисяч родин. Природно, що репресії не оминули й греко-католицьке духовенство. Газетна стаття від 5 липня 1941 року говорить про 30-х греко-католицьких священиків, які були заарештовані радянською владою, а їхня подальша доля залишалася невідомою, та про 6-х духовних осіб, що загинули (до речі, шістьох жертв більшовицького терору –  п'ятьох священиків і одного диякона беатифікував6 Іван Павло ІІ у 2001 році). Було б дивно, якби червоний терор оминув о. Андрія – не просто священика, не просто патріота, але й батька лідера українського націоналістичного руху, що становив серйозну небезпеку для радянської окупаційної влади в Україні.
Андрій Бандера відмовився емігрувати закордон, хоча добре усвідомлював небезпеку. «Усе в Божих руках. – казав він тоді. – У них доля нашого народу. Ми, священики-душпастирі, не будьмо слабодухими в очах парафіян». Іншого разу він зазначав: «Німеччина готується до війни з Москвою і тепер треба всього сподіватися від більшовиків. Та моїх парафіян я добровільно не залишу. Розлучити мене з ними може тільки наказ моєї церковної влади або насильство ворога, остаточно – смерть!» Священиком, очевидно, керувало не лише усвідомлення власних обов’язків, але й певна жага до мучеництва: «Я сьогодні готовий на все! Щось гірше від Соловків чи Сибірської Воркути або Колими не може мене зустріти. Насильна смерть від більшовицької кулі або від катувань у в’язницях НКВД прискорить мою зустріч із споконвічним Богом!» (Цит. за брошурою о. Ігоря Царя «За що ми любимо Бандеру»).
23 травня 1941 року Андрія Бандеру заарештували. Далі – етапування до Києва, «слідство» і «суд». Ще далі – вирок і його виконання.
Віки бездержавності наклали на українську ментальність печать одного досить хворобливого комплексу – комплексу співаючої про власне страждання жертви. Мислячи в рамках цього комплексу, описуючи минуле крізь призму національного мазохізму та морального ексгібіціонізму, можна було б назвати о. Андрія Бандеру «безвинною жертвою». Одначе говорити так – значить зневажати його пам’ять. Безумовно, він є жертвою більшовицького терору, але аж ніяк не «безвинною»…
В системі координат радянської дійсності о. Андрій безперечно був винним. Винним у тому, що був християнином та ще й священиком, а християнська релігія – це найбільший ворог держави воюючого атеїзму. Винним у тому, що був українцем, а з українською нацією як самостійним суб’єктом світової історії Кремль за жодних обставин не міг примиритися (Андрій Бандера поза сумнівом належав до числа тих українців, котрі хотіли бачити власний народ не об’єктом, а суб’єктом історії). Нарешті, чи не найбільша провина Андрія Бандери супроти радянської влади полягала у тому, що він дав своїм дітям належне релігійне та національне виховання. Сини відповідають за батьків, батьки відповідають за синів – попри власний антитрадиціоналістичний характер, радянська влада не забувала цієї цілком очевидної у межах традиційного суспільства засади (інша річ, що вона всіляко заохочувала духовне байстрюцтво – чого лишень вартий архетипний образ Павліка Морозова).
Отож, батька Степана Бандери знищила окупаційна радянська влада не як пасивну жертву, а як людину, що робила виклик комуністичному режимові. В цьому, можливо, і полягає один із вимірів християнського мучеництва. Постраждати не «безвинно», не за власну пасивність відносно гріховної, злочинної дійсності (адже так страждають раби) – постраждати, будучи ворогом цієї дійсності, будучи її радикальною антитезою.
До речі, процес беатифікації – проголошення Андрія Бандери блаженним мучеником Католицької Церкви – триває й донині. Серйозною перешкодою на шляху цього процесу є заполітизованість самого прізвища Бандера. Ще б пак! – Беатифікувати людину із прізвищем, над очорненням якого працювали і продовжують працювати потужні пропагандивні машини польського шовінізму, московського імперіалізму та сучасного демолібералізму…
Противники проголошення о. Андрія Бандери мучеником за віру апелюють до того, що формальною причиною його страти були політичні обставини. Проте чи не були ці «політичні обставини» причиною смерті більшості християнських мучеників? В Римській імперії, приміром, християн страчували не просто за їхню релігію (у період свого занепаду Рим був надзвичайно толерантним у релігійному плані), а за те, що ця релігія мала політичні наслідки, а саме підривала культ імператора. Святу Жанну д’Арк стратили виключно з політичних міркувань – за те, що вона під Божим натхненням очолила визвольну боротьбу власного народу.
Безперечно, о. Андрій Бандера мав надзвичайно великий вплив як на Степана, так і на інших своїх дітей. Одначе, розглядаючи формування постаті майбутнього Провідника, не варто обмежуватися одним лиш батьковим впливом. Чималу роль у формуванні світогляду та характеру Степана Бандери відіграли складні історичні перипетії тогочасся.
Ранні роки життя Степана Бандери проходили в період Першої світової війни. У своїх незакінчених «Життєвих даних» він згадував: «Під час першої світової війни я пережив дитиною-юнаком чотирикратне пересування воєнних фронтів через рідне село в 1914-15 і 1917 рр., а в 1917 р. важкі двотижневі бої. Через Угринів переходив австрійсько-російський фронт, і наш дім був частинно знищений гарматними стрільнами. Тоді ж, літом 1917 р., ми спостерігали прояви революції в армії царської Росії, прояви національно-революційних зрушень і велику ріжницю між українськими та московськими військовими частинами».
 У зв’язку з відступом УГА, родина Бандер переїхала до Ягольниці, що поблизу Чорткова (Тернопільська обл.). Там Степан разом із матір’ю та братами і сестрами застали відчайдушну Чортківську офензиву, після якої був наступ армії Геллера. У вересні 1919 року, уже під польською окупацією, Мирослава Бандера разом із дітьми повернулася із Ягольниці до Старого Угринова. Навесні 1922 року вона померла від туберкульозу горла.
Як складні перипетії Першої світової війни та Національно-визвольних змагань могли вплинути на формування особистості Бандери? У статті «Ідеї Шевченка про Бога і націю» Дмитро Донцов пише: «Є анекдот про славного журналіста Жірардена, до якого завітав один політичний противник, що прийшов з наміром завершити справу поєдинком. Але Жірарден, потім, як вбив іншого свого противника, Карела, постановив більше не битися на дуелях. Дивлячись на дратівливість гостя, він відмовився говорити з ним, поки той не сів на запропоноване йому зручне м’яке крісло. Коли це сталося, розмова перейшла у спокійне русло і закінчилася добре. Чи ж можна було гніватися, сидячи на м’якому кріслі? Був би це завеликий контраст між станом душі та положенням, несприятливим виявляти бажання насильства! Такий контраст суперечить людській вдачі... А навів я цей анекдот для того, щоби пробудити асоціації: чи не винна у багатьох життєвих невдачах обставина, що занадто призвичаювалися люди до м’яких крісел, до теплих посад і зручного життя, до м’якого, кімнатного виховання, не сприятливого виявляти сильні почуття, і – кажу просто – до формування сильних характерів?»
Очевидно, відсутність «м’яких крісел», «теплих посад», «зручного життя» та «кімнатного виховання» загартувала майбутнього Провідника. Людина, котра в дитинстві пізнала духовні потрясіння, війну та матеріальні негаразди,  виховуючись при цьому у дусі високих ідеалів, отримала надзвичайно цінний досвід. Цей досвід полягає у здатності правильно розставляти пріоритети, бути ідеалістом, не боятися великих жертв. Врешті-решт, Степанові Бандері довелося в дитинстві отримати досвід, що допоміг йому сміливо провадити власну війну – війну в ім’я визволення української нації.

 

 
Сходами Резистансу
 
Включення Степана Бандери у процес революційної боротьби проходило паралельно зі здобуттям освіти. В час навчання у Стрийській українській гімназі, 1922 року Бандера стає членом легальної на той час скаутської організації «Пласт». Проте тогочасне галицьке юнацтво не обмежувалося легальним сектором самоорганізації (щойно згаданим «Пластом», а також, скажімо, спортивним товариством «Сокіл»). Старші гімназисти гуртувалися у підпільні організації, що були пов’язаними з Українською Військовою Організацією (УВО). Ці об’єднання мали на меті вишкіл здібних до революційної боротьби кадрів, а також безпосередню посильну допомогу УВО (поширення нелегальних видань, збір коштів на утримання Українського таємного університету, підтримка саботажних акцій тощо). До однієї із таких організацій Бандера вступив у 1923 році, коли йому виповнилося 14.
У 1927 році Степан Бандера закінчує гімназію і складає іспит зрілості. Того ж року він намагається виїхати до Чехословаччини, щоб продовжити навчання в Українській господарській академії у місті Подєбради. Одначе, не зумівши отримати паспорту для виїзду за кордон, Бандера не реалізував свій задум. Того року він залишився у Старому Угриневі, де зайнявся активною роботою у легальному секторі боротьби. Так, зокрема, в Угриневі Бандера керував аматорським театральним гуртком і хором, працював у читальні «Просвіти», заснував спортивне товариство «Луг», належав до засновників сільського кооперативу. Водночас він почав активніше працювати в УВО – «провадив організаційно-вишкільну роботу по лінії підпільної УВО в довколішніх селах» («Мої життєписні дані»).
Участь Бандери в націоналістичному підпіллі безперечно мала першорядне значення. Але недооцінювати його роботу у легальному секторі не варто. По-перше, ця робота надавала можливість активної пропаганди націоналістичних ідей в ході спілкуванні з широким колом людей. По-друге, мережа легальних організацій творила своєрідну «державу в державі», сприяла формуванню національної солідарності, згуртовувала українське суспільство й унезалежнювала його від польської окупаційної влади.
У вересні 1928 року Степан Бандера переїздить до Львова, де стає студентом агрономічного відділу Політехніки. Перші два роки навчання проходили безпосередньо у Місті Лева, два наступних – у Дублянах.
Наприкінці січня – на початку лютого 1929 року, коли Бандері виповнилося 20 років, під час конференції під Віднем була створена Організація Українських Націоналістів (ОУН). В еміграції та на окупованих українських землях відбувається інтеграція різних націоналістичних структур в єдину організацію орденського типу. Приналежність Бандери до ОУН у певному сенсі була наперед визначеною – «Членом УВО я став формально в 1928 р., діставши призначення до розвідувального, а потім до пропагандивного відділу. Одночасно я належав до студентської групи української націоналістичної молоді, яка була тісно зв'язана з УВО. Коли на початку 1929 р. постала ОУН – Організація Українських Націоналістів – я зразу став її членом. Того ж року я був учасником 1-ої конференції ОУН Стрийської округи».
Варто акцентувати на тому, що ОУН була організацією саме орденського типу, була політично-революційним орденом, а не партією. Сьогодні про це часто забувають не лише академічні історики чи політологи, але й люди, котрі ідентифікують себе з націоналістичним рухом. Орденська специфіка ОУН полягала у тому, що, по-перше, поділ суспільства за партійними симпатіями вважався чимось однозначно негативним, таким, що роз’єднує національні сили; по-друге, орден у розумінні націоналістів був інституцією елітарною, авторитарною та ієрархічною. Саме така структура спроможна очолити націю у боротьбі за власну свободу і державність.
Переваги ордену над партією чудово розкрив Дмитро Донцов у статті «Орден – не партія»: «Світогляд замість партійних параграфів; віра замість знання; непомильність й виключність замість компромісу; культ одиниці й активної меншості замість маси і пасивної більшості; прозелітизм замість підпорядкування "волі народу"; суворість для себе й до інших, замість гуманізму; ідеалізм замість погоні за мандатами і схиляння юрбі; нарешті цілком інші форми організаційні, – ось у чому глибока різниця між тими двома типами політичних груп». Як і Євген Коновалець, Бандера, очоливши націоналістичний рух, розбудовував ОУН саме як організацію орденського, а не партійного типу.
Орденська специфіка ОУН відповідала самому духові, характеру націоналістичної молоді. Тому, перш, ніж говорити про подальшу боротьбу Степана Бандери в лавах організованого націоналістичного руху, варто замислитися над питанням, ким чи навіть чим була українська революційна молодь 20-30-х років минулого століття.
Чимало сучасних гуманітаріїв говорить про те, що історичний розвиток Західної цивілізації супроводжувався процесом емансипації «пригнічених» верств населення – жінок, дітей та молоді. Та насправді за багатьма «емансипаціями» криється пригнічення. Соціальна емансипація жінки – це не емансипація жіночої суб’єктивності, не розбавлення жіночим началом цивілізації, що заснована на прохолодній чоловічій раціональності. Замість розкриття власної духовності, в процесі емансипації жінка була змушена пристосуватися до чоловічих схем мислення та поведінки. Такі елементи радянської дійсності, як жінка-тракторист, або ж народжений капіталістичним Заходом образ холодної, прагматичної «бізнесвумен» – це символи смерті, а не визволення жінки. Подібна доля спіткала і дітей та молодь. Ті колосальні зміни, що відбулися в житті Західної цивілізації, вбили дитинство та юність – убили дитячу святість та юнацький романтизм. На щастя, Бандера належав до покоління, яке дійсно було молодим.
«Був турнір в Шампані, в якомусь замку, що називався Екрі; і милістю Божою сталося так, що Тібо, граф Шампані і Брі, прийняв хрест, так само як і Луї, граф Блуаський і Шартрський. І сталося це напередодні Адвенту. Так от знайте, що цей граф Тібо був молодим чоловіком не старшим двадцяти двох років; а графові Луї було не більше двадцяти семи років. Обидва ці графи були племінниками короля Франції і троюрідними братами, а також, з іншого боку, племінниками короля Англії» – так один із активних учасників Хрестових походів Жоффруа де Віллардуен описує тогочасні події, описує часи, коли молодь творила історію. Це був період, коли, словами Хосе Ортеги-і-Гассета7, «феодальні сеньйори, в молодому організмі котрих бились, немов звірі в клітці, первісні інстинкти, поступово підпорядковували свою неприборкану зоологічну міць аскетичному режиму нової релігії», період, коли дух молоді напоював собою культуру. Раціоналістична цивілізація поступово знищувала цей дух, і сьогодні ми бачимо феномен «мертвої молоді», молоді без ідеалів і без прагнення самостійно творити історію. Покоління Бандери було іншим.
 
Ми вийдем Жорстоке зустріти,
Заховане в ранковій млі,
І стануть не луки, не квіти –
Каміння саме на землі.
 
І будуть: не сонце, не обрій,
А сірість похмурого дня.
(На сірім граніті хоробрі
Різьблять своє мужнє ім'я.)
 
Шляхи – велетенські гадюки...
Невгнутий, розмірений крок...
Діла і змагання сторукі,
І смерть – як найвищий вінок.
 
Ці рядки поета-націоналіста Олега Ольжича8 чудово розкривають життєвий пафос революційної молоді, яка взяла на себе відповідальність за долю Вітчизни. Для того, щоб молодь «ожила», існувало чимало чинників: Перша світова війна та роки збройної боротьби за незалежність, запальні слова Дмитра Донцова і організаційний геній полковника Коновальця, усвідомлення безальтернативності націоналістичних ідей і намагання поквитатися за поразку батьків. І все це на ґрунті християнського ідеалізму… ОУН дійсно була орденом, ремінісценцією – нехай і з відбитком тодішнього Zeitgeist –  тих орденів, які свого часу намагалися вершити долю Європи…
Як член ОУН, Бандера провадить організаційну роботу на теренах Калуського повіту. Водночас його залучають до переправки із-за кордону нелегальних націоналістичних видань, а також до роботи технічно-видавничого відділу. В 1931 році Бандера очолює пропагандивну референтуру ОУН на Західноукраїнських землях. Під керівництвом здібного молодого лідера націоналістична пропаганда переходить на якісно новий рівень. У той час велика увага приділяється формуванню культу героїв. Проводяться урочисті маніфестації і панахиди за загиблими українськими вояками, насипаються символічні могили-кургани. Ці заходи допомагають мобілізувати великі маси населення. Польська протидія цим акціям лиш сприяє націоналістичній пропаганді. Розгін поліцією мирних зборів (тим паче, церковних панахид), руйнування освячених символічних могил зачіпає не лише національні, але релігійні почуття українців. Відтак, все більше число українців переконується у тому, що жодного примирення з окупантами не може бути, і що єдиний шлях боротьби за свої права – це національна революція.
В 1932-1933 роках Бандера виконує функції заступника крайового провідника ОУН, а січні 1933 – сам стає провідником. В цей же час він виїздить закордон і бере участь в організаційних конференціях у Празі, Берліні та Данціґу. В ході організаційних зустрічей він знайомиться з тодішнім Провідником ОУН полковником Євгеном Коновальцем.
Серед завдань, які поставив перед собою Бандера, були наступні. 1) Подальша розбудова організаційної мережі в Галичині; при цьому особливий наголос ставився на поширенні організаційної сітки ОУН серед селян та робітників. 2) Розбудова організаційної сітки на Волині, а також серед українців, котрі проживали на польських землях. 3) Покращення рівня організаційного вишколу; передбачалася кадрово-вишкільна робота за ідеологічно-політичним, військово-бойовим та підпільницьким напрямками. 4) Посилення антирадянського вектору боротьби. 5) Відмова від «ексів» (експропріацій майна окупаційної влади шляхом нападу на її установи). 6) Посилення відплатних антипольських акцій.
Великий ефект мали організовані Бандерою шкільна та антимонопольна акції. Змістом антимонопольної акції був бойкот українським населенням алкогольних та тютюнових виробів, монополію на які зберігала держава. З одного боку, вона мала на меті принести безпосередню фінансову шкоду Польщі. З іншого боку, антимонопольна акція знову ж таки посилювала прірву між українським суспільством та окупаційною владою, підвищувала рівень національної солідарності українців, і, до того ж, спрямовувалася проти такого суспільного лиха, як пияцтво. Перевага акції полягала у тому, що вона була абсолютно легальною, а це гарантувало залучення до неї максимально широкого числа громадянства. Антимонопольна пропаганда діяла за принципом снігової лавини. Поштовхом стали безпосередні пропагандивні заходи ОУН, далі ж слідували публічні заяви про відмову від алкогольних та тютюнових виробів у пресі, вага особистих прикладів тощо. Загалом, акція проходила мирно. ОУНівцям лиш довелося здійснити кілька нападів на корчми. До речі, сам Бандера, будучи максималістом у сфері націоналістичної моралі, принципово не курив і не вживав спиртних напоїв (про те, що український націоналіст, прагнучи бути здоровим задля інтересів власної нації, «не нищить свого здоров’я… вживанням отрути – не п’є і не курить», говорилося в одинадцятому пункті «Дванадцятьох прикмет характеру українського націоналіста»).
Шкільна акція була спрямована проти полонізації українських дітей. Вона включала в себе підготовчий етап – розповсюдження величезної кількості листівок та пошук відповідальних за акцію осіб у середовищі школярства – і етап відкритих публічних маніфестацій. В один день українські учні більшості галицьких шкіл здійснили власну «маленьку революцію». Вони викидали зі шкіл польську символіку, відмовлялися відповідати польською мовою, публічно висловлювали власні патріотичні переконання, закликали вчителів-поляків забиратися геть із українських земель. Вчинки дітей підтримували батьки. Поліція знову допомогла націоналістичній пропаганді, почавши арештовувати дітей. Таким чином вона не лише вкотре продемонстрували злочинний характер польської влади, але й продемонструвала її слабкість.
Фактично, і в тих акціях, які організовував Бандера, і в діяльності, котру УВО та ОУН здійснювали раніше, простежується досить популярна схема боротьби – революційна тріада «провокація, репресії, революція» (у лексиконі баскської визвольної організації ЕТА ця схема мала назву «спіраль акцій і репресій»). Універсальність цієї схеми пов’язана з тим, що вона випливає із самої логіки визвольної боротьби. Видатний український історик Ярослав Дашкевич у своєму есе «Терором по тероризмі» говорив про зміст «спіралі акцій і репресій» таке: «Великі акції мають довести населенню, що ось вже недалеко до остаточної перемоги. Одночасно такі великі акції провокують державу на поспішну і непродуману реакцію, яка б'є по невинному й політично індиферентному населенню. Це відбирає репресивному режимові видимість легітимності, ворохобить людей, а авангард терористів може навіть повалити режим, що, зі свого боку, застосовує збірну відповідальність, діючи методами державного терору».
У випадку діяльності УВО-ОУН втілення стратегії «провокація, репресії, революція» чудово прослідковується на прикладі саботажних акцій. Саме ці акції спонукали польських окупантів вдатися до так званої «пацифікації» – терору проти широких верств українського населення. Однак замість утихомирення «східних кресів» поляки отримали поширення серед українців націоналістичних настроїв і зростання їхньої прихильності до УВО та ОУН. Всезагальний народний зрив, щоправда, не став реальністю, одначе втягнути суспільство у стан перманентної революційної боротьби націоналістам вдалося.
Дехто може вбачати у такій стратегії визвольної боротьби момент неетичності – мовляв, вона породжує непотрібні жертви, створює штучні проблеми там, де їх можна було уникнути, тощо. Та насправді, у ній криється глибший моральний зміст. Провокування ворога з метою, щоб він показав своє істинне обличчя, є розвіянням ілюзії, оголенням правди, шляхом до встановлення справедливості. Стаття «Перманентна революція», ймовірним автором якої є Володимир Мартинець9, закінчувалася поезією:
 
Де неволя, хай мир згине,
Хай не має муж дружини,
Хай гниє на полі плід!
Де тирани та кайдани –
Хай мале дитя не гляне
Весело на чорний світ!
 
У цих рядках міститься усвідомлення дуже важливого факту: не кожен мир є справедливим, а відтак, етичне благо полягає у порушенні несправедливого миру. Справедлива війна є більш етичною, ніж несправедливий мир, тож поневолений народ потрібно будити до визвольної боротьби навіть за умов, коли сам процес пробудження буде супроводжуватися жертвами. Хоч, безперечно, жертви повинні бути виправданими. Саме цього принципу намагався дотримуватись Степан Бандера, очоливши Крайову екзекутиву ОУН на Західноукраїнських землях.
Пік революційної діяльності Бандери на посту керівника Крайової екзекутиви варто пов’язати з двома успішно здійсненими атентатами – ліквідацією працівника радянського консульства у Львові Олексія Маїлова та вбивством відповідального за «пацифікацію» міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького.
Заплановане посилення антирадянського напряму боротьби співпало у часі з Голодомором, котрий більшовики влаштували на теренах УРСР та інших українських територій (Слобожанщини, Донщини, Північного Кавказу). Загалом, галичани досить активно реагували на події Голодомору. Був налагоджений збір продовольчої допомоги українцям УРСР, проте ця допомога зі зрозумілих причин не потрапила до голодуючих. Молитвою та міжнародним розголосом реагувала на більшовицький терор греко-католицька Церква. Звернення, що написало українське духовенство щодо подій на окупованих Росією територіях, було перекладене і опубліковане у більш, ніж у 250 часописах Бельгії, Ірландії, Італії, Іспанії, Франції та Швейцарії. У Відні під проводом кардинала Т. Інніцера був створений Центральний комітет порятунку України. Проте світ, здебільшого, мовчав. Щоб привернути увагу світової громадськості до злочинів комуністичного режиму, націоналісти вирішили демонстративно ліквідувати радянського консула у Львові.
Передбачалося, що виконавець атентату добровільно здасться у руки поліції, щоб згодом на суді виразно заявити про причини вбивства. Роман Шухевич, котрий на той час виконував обов’язки бойового референта, розіслав по боївках ОУН заклик зголоситися до здійснення атентату, виконавець якого може бути засуджений до страти або довічного ув’язнення. Перевага надавалася молодшим, оскільки вони мали більше шансів уникнути смертного вироку. З добровольцями спілкувався сам Бандера. Його вибір зупинився на 18-річному Миколі Лемику.
21 жовтня 1933 року Микола переступив поріг радянського консульства. За вигаданою легендою, він мав зустрітися з консулом з метою виїзду в СРСР нібито до своєї сестри. Чоловік, який прийняв Лемика, не був схожим на консула, інформацію про якого бойовик отримав від ОУНівської розвідки. Та це не зупинило месника – пролунав присуд смерті, і куля пістолету марки «Ортґіс» влучила в чоло більшовицького функціонера. Успішно виконавши власне завдання, Лемик вибіг і здався польській поліції.
З’ясувалося, що від кулі українського революціонера загинув не консул, а радянський урядовець досить високого рангу Олексій Маїлов, який інспектував у Львові дипломатичні установи, і, очевидно, його поїздка мала  розвідувальну мету. Суд розпочався досить швидко. Лемика зголосилися захищати найкращі адвокати Львова. І сам підсудний, і його захисники перетворили судовий процес над вбивцею урядовця на трибунал, що судив злочини комунізму. Пропагандивний ефект був колосальним. Ставка на молодий вік виконавця атентату також спрацювала: суд виніс Миколі Лемику смертний вирок, одначе замінив його на довічне ув’язнення. Відбувши роки ув’язнення у польській в’язниці, бойовик вийшов на волю в період Другої світової. Маючи величезний авторитет в очах побратимів, він відправився у складі Похідних груп ОУН на схід. Згодом його вбили співробітники гестапо у місті Миргород, що на Полтавщині.
Не пройшло і року з моменту ліквідації Маїлова, як Польщу та західні країни сколихнув ще один атентат. 16 червня 1934 року 20-річний бойовик ОУН Григорій Мацейко виконав смертний вирок, який українські націоналісти винесли міністру внутрішніх справ Броніславу Пєрацькому. Виконанню атентату передувала тривала підготовка. За акцію відповідали Степан Бандера та Микола Лебідь6. Як і в випадку з Лемиком, співбесіду з потенційними атентатниками проводив Бандера.
Планувалося, що Пєрацький загине від вибуху бомби, але та не спрацювала. Ситуацію врятувала холоднокровність і розсудливість Мацейка: не розгубившись, той із близької відстані розстріляв «найстаршого ляцького поліцая» (так Пєрацького було названо в одній із націоналістичних відозв до народу). Відірвавшись від переслідування (цьому посприяла непогана підготовка акції), бойовик зумів емігрувати на Захід. Згодом, уже після Другої світової війни, представники націоналістичного руху бачилися з Мацейком у Аргентині.
Вбивство міністра внутрішніх справ сколихнуло світову громадськість. Націоналісти зуміли досягнути бажаного політичного результату: на Заході заговорили не лише про українських радикалів, але й про злочинну політику польської влади. Закордонні ЗМІ без зайвого співчуття до «жертви» писали про асиміляційну політику Польщі, про ганебну «пацифікацію» та про особисту відповідальність за цю акцію генерала Пєрацького.
Зрозуміло, що Польща відповіла на чергову «провокацію» черговими «репресіями», результат чого був безумовно революційним. Почалася хвиля арештів та судових засідань. Бандера, щоправда, був затриманий ще за день до замаху під час поліцейської облави в Академічному Домі у Львові. Польща в той час намагалася зблизитися з нацистською Німеччиною і готувалася до візиту Йозефа Ґеббельса. В «профілактичних» цілях поліція провела арешти найбільш активних, на її думку, націоналістів, серед яких був і Бандера. Раніше його вже неодноразово затримували. Степан Бандера постійно був у полі зору силових органів. Імовірно, за браком конкретних звинувачень та доказів, 25-річний лідер націоналістичного підпілля міг би і цього разу вийти на волю, проте на перешкоді стала та запеклість, якою відреагували на вбивство міністра Пєрацького силовики.
На початку листопада 1935 року до рук польських спецслужб потрапляє «Архів Сеника», внаслідок чого слідство отримує чимало козирів проти Бандери та інших заарештованих революціонерів. За офіційною версією, ОУНівські документи були знайдені в ході обшуку, проведеного чехословацькою поліцією на квартирі чільного діяча ОУН Омеляна Сеника. Проте, чимало підпільників, у тому числі і сам Бандера, схилялися до думки, що основну частину архіву, будучи зрадником, передав полякам Ярослав Барановський – помітний представник Проводу українських націоналістів. Пізніше ця версія стала однією з причин розколу на «бандерівців» та «мельниківців». Так чи інакше, скориставшись «Архівом Сеника», слідство зрушило з місця, і 18 листопада 1935 року розпочалося перше судове слухання у справі Степана Бандери та одинадцяти інших підпільників.
Процес проходив у Варшаві і завершився оголошенням вироку 13 січня 1936 року. Бандеру, а також Лебедя та Карпинця засуджують до смертної кари, яку, згідно з амністією, замінюють на довічне ув’язнення. Наречена, а згодом і дружина Лебедя Дарина Гнатківська отримала 15 років позбавлення волі, Качмарський, Малюца та Мигаль – 12 років, Зарицька – 8 років, Рак та Чорній – по 7 років.
Скориставшись «Архівом Сеника» у розкритті атентату на Пєрацького, поляки вирішили продовжити боротьбу проти українського підпілля, і за Варшавським процесом послідував Львівський. Крім Бандери, на лаві підсудних опинилося двадцять підпільників. Націоналістів звинувачували у серії політичних вбивств, зокрема, у ліквідації двох зрадників – директора львівської гімназії Івана Бабія (за співпрацю з польською поліцією та активну протидію націоналістам) та студента Бачинського (виконував агентурну роботу на користь Польщі).
Варшавський та Львівський процеси були сповна використаними в пропагандивних цілях. Користуючись кореспондентами як посередниками між собою та широкими масами населення, підсудні намагалися вкласти у власні свідчення квінтесенцію ідей українського національно-визвольного руху. Тон поведінки підсудним задавав Степан Бандера. Вітання «Слава Україні!», відмова свідчити польською мовою, невизнання легітимності польського суду – ось чим відповів революційних дух українських націоналістів на нібито всесильність державного апарату. Цікавий випадок трапився під час одного з засідань Львівського процесу. До судової зали Бандеру завели останнім. Вставши, вітанням «Слава Україні!» його привітала решта підсудних, за ними підвелися адвокати, потім почали вставати… присяжні та члени трибуналу.
Протягом тривалого часу поляки не здогадувалися, що арештант Степан Бандера насправді є лідером націоналістичного підпілля. Цьому, очевидно, сприяла поведінка самого заарештованого, та коли слідство встановило, ким насправді є Бандера, він звільнився від необхідності прикидуватися і постав у ролі Провідника з великої літери. На Львівському процесі Бандера вже відкрито виступав як лідер ОУН на теренах Західної України, сміливо брав відповідальність за революційні акції, в тому числі й атентати. З достатньою аргументованістю він доводив, що бойовики-націоналісти, котрі здійснювали атентати, є не вбивцями, а виконавцями законного вироку, винесеного Революційним Трибуналом ОУН за злочини, що вчинили ліквідовані окупанти та зрадники. Тим паче, ОУН не відразу вдавалася до ліквідації ворогів українського народу. Приміром, Бандера зазначав, що Бабій був убитий лиш після кількох серйозних попереджень – від дачі «профілактичного» ляпасу до побиття палицею.
Часом виступи Бандери на суді стосувалися не просто головних програмних тез націоналістичного руху чи питань тактики його боротьби, але й глибоко філософських проблем. Чого лишень вартує відповідь Бандери на закид, що ОУН не визнає цінності людського життя: «…люди, які ввесь час у своїй праці свідомі, що кожної хвилини можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінувати життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить: але наша ідея в нашому понятті є така величина, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її зреалізувати. Вам найкраще відомо, що я знав, що накладу головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік з переконанням, що я втрачу життя, я знав, що відчуває людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втратити життя. Але впродовж цілого часу я не переживав того, що я переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького» (Цит. за книгою Ярослава Сватка «Місія Бандери»).
Наведені слова Провідника змушують нас усвідомити те, про що надзвичайно часто забувають сучасні люди. В його міркуваннях присутня свідомість того, що справжню цінність життя можна пізнати не абсолютизуючи його, а наповнюючи важливим, величним змістом. Абсолютизація цінності життя шкідлива так само, як і нівеляція його цінності. Сучасна цивілізація із пануючою у ній ідеологією лібералізму пафосно проголошує людське життя найвищою цінністю і при цьому позбавляє саме життя сенсу, пропонуючи натомість бездумне, позбавлене високих ідеалів споживацьке існування. На противагу такій нікчемній філософії Бандера пропонував християнське розуміння життя і смерті. «Проби смерти не витримує те, що є витвором самого життя. А оце мільйони людей, цілі народи в обличчі смерти захищають правди і цінності, які їм дорожчі від самого життя! Бо людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя, вічно, а оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя» – цими рядками уже в 50-х роках, незадовго до своєї гибелі, Степан Бандера підсумував власну філософію, що була витвором не кабінетних мудрувань, а сповненої трагізму та жертовності боротьби.
В ході Львівського процесу Бандеру знову засуджують до довічного ув’язнення. Таке ж саме покарання отримав Мигаль. Качмарський, Малюца, Мащак, Підгайний та Сеньків отримали по 15 років, котрі відразу на підставі амністії були скорочені до 10. Інші отримали значно менші терміни. Наприклад, майбутній Головний командир УПА Роман Шухевич отримав 4 роки позбавлення волі, які згодом внаслідок амністії скоротили до двох.
Відбуваючи довічне покарання, Бандера перебував у тюрмах «Свєнти Кшиш», що коло Кельц, у Вронках поблизу Познані, у Бресті, звідки він і звільнився у 1939 році, коли на Польщу напали Німеччина та СРСР. «П'ять і чверть року я просидів у найтяжчих в'язницях Польщі, – згадував Провідник, – з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я 3 голодівки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в'язнями, а дві – індивідуально, у Львові й Бересті. Про підготовку Організації до моєї втечі, що була предметом судового процесу, я довідався щойно на волі».
Отець Йосиф Кладочний, котрий був духівником Бандери у тюрмі, згадував про арештанта наступне: «Бандера був побожний, релігійний, сповідався, приступав до Святого Причастя завжди, коли я був у в’язниці, і хоч ми були під пильним наглядом, – він змушував наглядачів у час сповіді бути на достатній віддалі. Від нього била сила волі і прагнення поставити на своє. Якщо є надлюдина, то він власне був з такої особливої породи, він був тим, який ставив Україну понад усе». Отець Ігор Цар, із праці якого взята остання цитата, стверджував, що у в’язниці «Бандера сам керував хором на чотири голоси, і в’язні співали Службу Божу так гарно, що нею захоплювалися тюремні сторожі». Враховуючи високий рівень релігійності Степана Бандери, не важко уявити, що своє перебування у в’язниці він сприймав як продовження власної жертви, котру необхідно принести перед Богом задля свободи власної Вітчизни.
Ось такими були сходи Резистансу, котрими рухався майбутній Провідник української нації. Очевидно, що сходи завжди ведуть або вгору, або вниз. Давньогрецький філософ Геракліт Темний стверджував, що шлях вгору і вниз – один і той же. У випадку Бандери та багатьох його побратимів це дійсно було так. З одного боку, сходи Резистансу вели «вниз», у підпілля, змушували жити «на дві ставки». З іншого боку, революційна боротьба вела вгору, до вершин духу, любові, жертовності і героїзму. Зрештою, шлях вгору, до досконалості у цьому недосконалому світі неможливий без заглиблення в underground, без вибору принципово революційної позиції щодо наявного у світі зла. Геракліт не помилявся, хоч і мав на увазі дещо інше.

 

 
Героїка: розлом у матерії «реального»
 
Якщо в ході Варшавського та Львівського процесів Степан Бандера перетворився на прапор визвольної боротьби, то Друга світова війна стала періодом, коли цей прапор почав гордо розвіватися вітрами Історії. Цей прапор був піднятий на щоглі української державності 1941 року. Він же став бойовим знаменом Воюючої України, що боронила власні права у боротьбі проти німецьких та московських окупантів. Під час Варшавського та Львівського процесів Бандера сміливо взяв на себе відповідальність бути Провідником націоналістичного руху, Друга світова перетворила його на Провідника усієї української нації. Щоб краще зрозуміти, як це сталося, нам потрібно повернутися у 1938 рік.
Коли Степан Бандера перебував у в’язниці, співробітник радянських спецслужб убив творця організованого націоналістичного руху, лідера ОУН полковника Євгена Коновальця. 23 травня 1938 року в одній із кав’ярень Роттердаму він зустрівся із чоловіком, який видавав себе за організатора ОУНівської мережі на теренах окупованої більшовиками України. Цим «організатором» насправді виявився співробітник НКВД Павєл Судоплатов. Обговоривши з Коновальцем необхідні питання, чекіст подарував йому «коробку цукерок», під яку була замаскована вибухівка з годинниковим механізмом. Задум радянських спецслужб спрацював, і Коновалець загинув від вибуху бомби. Не можна не визнати, що Судоплатов усе ж мав талант у виконанні власної справи. Дещо згодом він організував вбивство Льва Бронтенштейна-Троцького. Пізніше Судоплатов відігравав чималу роль у боротьбі з націоналістичним підпіллям та Українською греко-католицькою Церквою.
Ще за життя полковника Коновальця серед галицьких підпільників виношувалася ідея звільнення Бандери з неволі. Вбивство Вождя ОУН лиш каталізувало подібні настрої. Бандера був для революційної молоді беззаперечним авторитетом, і саме його ця молодь бачила майбутнім лідером ОУН. Відтак, чільні діячі націоналістичного підпілля Зенон Коссак11, Роман Шухевич та Іван Равлик12 виступили з ініціативою визволити Бандеру. Був розроблений план, ОУНівці налагодили зв’язки з тюремним охоронцем, котрий погодився за винагороду допомогти Бандері втекти із в’язниці. Єдине, чого чекали підпільники, це санкція з боку закордонного проводу, зв’язок із яким підтримувався через згадуваного у попередньому розділі Ярослава Барановського. Затягування справи призвело до провалу операції. Підчас розпивання спиртного охоронець обмовився про свою згоду допомогти ОУНівцям звільнити Бандеру. Незабаром він був заарештований, а сам Бандера переведений до іншої в’язниці.
Тим часом, 11 жовтня 1938 року присягу Голови Проводу українських націоналістів склав бойовий побратим Коновальця полковник Андрій Мельник. Фактично, полковнику Мельнику – людині з безперечно героїчним минулим – довелося стати знаряддям подальшого розколу ОУН. З одного боку, він перебував під впливом сумнівної постаті Ярослава Барановського. З іншого – як представник старшого покоління, був ментально чужим революційній молоді Галичини. Напруга між представниками двох поколінь – між ветеранами Національно-визвольних змагань 1917-1920 років та молоддю, що вела революційну боротьбу в умовах польської окупації, – тліла від самих початків існування ОУН. Ця напруга амортизувалася неабияким дипломатичним хистом, а також авторитетом полковника Коновальця. Коли ж Коновалець загинув, напруга переросла у розкол.
Бандера вийшов на волю в середині вересня 1939 року. В «Моїх життєписних даних» він згадував: «Німецько-польська війна у вересні 1939 року застала мене у Берестю над Бугом. З першого дня війни місто було бомблене німецьким летунством. 13 вересня, коли положення польських військ на тому відтинку стало критичне через окрилюючі операції противника, в'язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися і я, разом з іншими в'язнями, в тому числі й українськими націоналістами, дістався на волю. (Мене визволили в'язні націоналісти, які якось довідалися, що я там сиджу в суворій ізоляції)
З гуртом кільканадцятьох звільнених з в'язниці українських націоналістів я подався з Берестя на південний захід у напрямі на Львів. Ми пробиралися бічними дорогами, здалека від головних шляхів, стараючись оминати зустрічі, як і з польськими, так і з німецькими військами. Ми користали з допомоги українського населення. На Волині і в Галичині, вже від Ковельщини, ми пов'язал
вверх^ к полной версии понравилось! в evernote


Вы сейчас не можете прокомментировать это сообщение.

Дневник Степан Бандера: міфологія української свободи (Ч. 1) | kak_ya_izmenila_mou_jizn - Дневник kak_ya_izmenila_svou_jizn | Лента друзей kak_ya_izmenila_mou_jizn / Полная версия Добавить в друзья Страницы: раньше»