– Поживеш поки що в мене, – говорила Тамара. – В мене вони напевне шукати не будуть.
– Краще додому повернусь, – не погоджувався я. – Ну що вони мені зроблять? Принаймні дізнаюсь, у чому проблема.
– Не говори дурниць, – заперечувала Тамара. – Для чого підставлятись? Пересидиш пару днів, тоді повернешся. Шуру я попередила, він не проти.
– Ну, головне – Шура не проти.
– А через пару днів повернешся. Добре?
– Добре, – погодився я. – Тамаро, – запитав, – чому ти звідси не поїхала?
– Куди? – не зрозуміла вона.
– Куди-небудь. За кордон. Чому ти залишилась?
Вона скинула окуляри. Відразу ж стало помітно, що їй давно вже купа років, що вона не така молода й безтурботна, як може здатись у сутінках легковика після двох днів веселого святкування. Обличчя її було бліде, погляд неспокійний та невпевнений. Сигарета ледь помітно тремтіла в пальцях, якраз поміж двох великих, срібно-чорних перснів.
– Ти ж, мабуть, хотіла поїхати? Що тебе тут може тримати?
– Ну як що? – відповіла вона подумавши. – Завжди є речі, котрі нас тримають.
– Ну послухай, тримає, як правило, впевненість у завтрашньому дні. В тебе є впевненість у завтрашньому дні?
– Ні, – призналась вона, – немає. Але в мене є впевненість у дні вчорашньому. Іноді вона теж тримає.
– Як це?
– Мені важко пояснити, – призналась Тамара, – краще поїхали додому.
Цит. по: Жадан С. В. Ворошиловград: роман /
С. В. Жадан; худож.-оформлювач О. М. Артеменко.
– Харків: Фоліо, 2012. – 442 с. – (Графіті). (С. 327-328.)