Який брудний цинічний вітер дме на нашому інформаційному фронті.

Як наполегливо хочуть змінити наш погляд на війну і на Росію. Звичайно, відкрито ще ніхто не каже, що Путін «цяця», але все до цього йде – повзе повільна реабілітація окупантської Росії і виправдання її дій.
Спочатку ми чули, що «мы же братья один народ там тоже люди эта война недоразумение надо простить друг друга»…
Але ми «не один народ», не стадо баранів - нам не можна навішати локшину на вуха.

Ми не стали пробачати підступну окупацію нашої землі, нахабних бурятів, закатованих солдатів, відрізані вуха наших хлопців, розстріляних донецьких патріотів, планомірне знищення кримськотатарського народу, Іловайськ, Волноваху…

Ворог це усвідомив, і тоді почалася друга частина «Марлезонського балету» російської пропаганди – нам почали нав’язувати почуття провини, усвідомлення помилок і відчуття власної омани.

З усіх боків понеслася інформація про страшні злочини українських солдатів на Донбасі і супровідна думка рашистів (щоб ми змінювали думку в потрібному напрямку) - «не все так однозначно, тепер зрозуміло, чому Донбас просив захисту у Росії, ми теж винні, наші захисники не святі…» Тобто той же розп’ятий хлопчик в трусиках, та ж зґвалтована бабуся- епілепсічка і засмажені снігури, тільки «вид с боку"…
Я усвідомлюю, що серед українських солдатів є злочинці і були злочини.

Гірко, боляче, але а la guerre comme а la guerre…

Таке було на всіх війнах і, на жаль, буде…

Але і серед малочислених учнів Христа також був один зрадник, і це в відсотковому відношенні дуже багато.

Але як злочин Іуди не кидає тінь на Христа та інших учнів, так і злочини сучасних іуд не повинні кидати тінь на наших захисників.
Ні за яких обставин я не зміню ставлення до подвигу наших захисників і не перестану їм дякувати за те, що вони захистили Україну від російської навали.
Згадаймо, як «брали» Донбас.

Незважаючи на те, що там більша частина населення сепари, він давав опір і тисячі донеччан виходили на українські мітинги, але людей почали залякувати - спочатку вбили молодого свободівця Дмитра Чернявського. 13 березня 2014 року після завершення українського мітингу озброєні російські бойовики напали на його учасників. Дмитро Чернявський загинув від ножового поранення, захищаючи відхід мирних демонстрантів.

Потім відбулося показове катування Володимира Рибака. Для чого?

Для залякування! Мої горлівські земляки розповідають, що російські офіцери з’явилися в Горлівці на початку весни, а горлівський багатоповерховий готель «Родина» був забитий ростовськими озброєними тітушками, які за підтримки місцевих зрадників проводили мітинги "путинпамаги" і перетворили місто в пекло.

Мій знайомий, який був у травні 2014 року у російському полоні, розповідав, як на власні очі бачив у підвалі міськвиконкому горлівчанку, яку жорстоко катували і майже різали на шматки за те, що вона вішала в місті проукраїнські листівки.

Те, що всім цим жахіттям керували росіяни, не підлягає сумніву – їх видавав російський говір, та й вони навіть не приховували своє громадянство, бо були впевнені, що скоро вся Україна буде Росією. І так би й було, як би не наші захисники.
Не треба тішити себе думками, що таке могло відбутися тільки на Донбасі.

Горлівський сценарій міг би повторитися в будь якому місті України, якби наші захисники не зупинили окупантів на донецькій землі.
Я добре пам’ятаю один телефонний дзвінок, який пролунав 20 лютого 2014.

Мені телефонував таксист з Миронівки (Київська область) і розповів, що мешканці району вийшли з мисливськими рушницями на трасу і почали зупиняти автобуси з тітушками, які йшли на Київ, на Майдан. «Ми не пропустили жодного автобусу», - радісно кричав він мені в слухавку.

І по сей день ці люди залишаються патріотами і ніхто не змінив своєї думки, але…
На початку березня цього року я поїхала до мами в Миронівку.

Всю дорогу в маршрутці лунали російські пісні у виконанні російських співаків, які підтримали війну в Україні. Я запитала водія, чому він катує пасажирів російською попсою.

Відповідь була така – він народився в «Савецком Союзе» і вважає росіян братами, про війну розмовляти не хоче, а якщо мені не подобаються російські пісні, я можу їхати іншою маршруткою, бо це його власна маршрутка і він слухає таку музику, яка йому до вподоби.

Я сказала йому, що при «Савецком Союзі» він і в мріях би не мав власної маршрутки, а зараз має право не тільки перевозити людей і заробляти гроші, а і враховувати побажання людей, яким він на законних підставах надає послуги.

Про «братній народ», який окупував далекий Схід і вбиває українців, миронівчанин нічого «не чув».
Так от, якби не наші хлопці-захисники, то озброєні тітушки і буряти зайшли б до будь якого міста, танками проїхалися б по мисливським рушницях, зібрали б десяток прихильників російського шансону і повісили б на міськраді триколор.

Я згодна, що кожний військовий, який причетний до злочинів на Донбасі, повинен повстати перед судом, але поруч з ним повинні стояти і ті, хто воював проти України зброєю чи словом.

Я не розумію, чому ці люди спокійно живуть серед нас і не приховуючись ганьблять Україну.
І коли я сьогодні чую, що ми ще «не знаємо всієї правди, що ми ще змінимо думку про цю віну, що наші солдати не святі», я обурююсь - вони святі.

Вони голі і босі, майже без зброї захистили нас від смерті і рабства.
Я впевнена, що ніхто нам не нав’яже почуття провини і ми не будемо власноруч змивати кров з загарбницької Росії і тискати їй руку.
А наші хлопці сьогодні потребують не нашої тільки пошани, а і нашого захисту.