"Чому все так?"-найдурніше питання,на яке завжди немає чіткої відповіді...
Задовбалась вже думати про одну й ту ж проблему вже рік..вона мучить мене,морально добиває..
І що б я не робила,якою б щасливою не була-вона сидить у мені,і щойно я зостаюсь на самоті-дзвенить у моїх вухах...
Є 2 виходи-жити ілюзорно щасливо,в одягнених мною рожевих окулярах,вірити у "вічне кохання","принців на конях","життя як у казці","щирих друзів",і ще в купу,придуманих соціумом речей..ховати думку,якщо вона не така,як у більшості...Чи закричати "задовбаааало!"зриваючи кайдани,які вже обвисли павутиною від нерішучості,неактивності,страху перед невідомим..і зробити нарешті крок у незрозумілу темряву,не боючись того,куди ведуть сходинки-вгору чи вниз...перевернути свій світ-викинути старі стереотипи,знайти інше хобі,зробити щось шалене(хоча шаленості в моєму житті достатньо)ні,краще екстремальне...
Начебто все так просто і вибір очевидний,але....-це вічне але..
Чому я боюсь змін?..Є речі які тримають мене,чи утримують?..
Чому не можна просто розпростати крила,набрати повні груди повітря і,як сизокрилий птах здійнятися над землею,полетівши у ті краї,де немає цього вічного питання...?
[500x375]