ПЕРЕДНЄ СЛОВО

 Казимір Делямар (1797-1870) — французький політик, сенатор, редактор впливового часопису “La Patrie” і близький приятель французького імператора Наполеона III — вніс до французького сенату петицію в українській справі, яку пізніше видав під назвою “П’ятнадцятимільйонний европейський народ, забутий в історії”. У ній він першим з іноземців звернув увагу на фальшивий зміст історії Російської імперії, яка вивчалася в школах і ліцеях Франції, і першим підняв на державному рівні питання про захист українського народу, який з останньої чверті XVIII ст. перебував в тіні Московської держави і в XIX ст. був уже забутий у країнах Европи.

Крім того, К.Делямар опублікував ще праці “Множина замість однини і панславізм, знищений у принципі” (1868 р.), а також “Що таке росіяни? Етнографічне дослідження за працею Вікеснеля” (1871 р.).

Прізвище К.Делямара в Російській імперії і СССР замовчувалося, і його марно було шукати в совєтських енциклопедіях. Він та його праці стали відомими лише після здобуття Україною незалежності. Передусім, це згадка про нього у праці В.Січинського “Чужинці про Україну” (Київ: “Довіра”, 1992 р.. Постало питання розшуку самої праці К.Делямара. Автору вступної статті пощастило в цьому. У 1995-1999 рр. в одному з університетів Парижа перебував на стажуванні (підготовка докторської дисертації) завідувач кафедри французької мови Чер-нівецького державного університету імені Юрія Федьковича Михайло Попович, який, як справжній патріот, люб’язно відгукнувся на прохання розшукати текст петиції сенатора К.Делямара. Текст ориґіналу видрукуваної петиції було виявлено М.Поповичем у бібліотеці Сенату Франції. Ним же здійснено переклад. Так, завдяки М.Поповичу науковці і широке коло громадян України зможуть уперше ознайомитися з ориґінальним твором французького сенатора К.Делямара, його оцінками тодішнього трактування історії Російської імперії і думками на захист народу України.

Ця праця стане у пригоді українським історикам при осмисленні історії України XIX — XX ст., а широкий загал громадян України спонукає задуматися над своїм історичним минулим, щоб не припускатися прикрих помилок у трактуванні своєї історії у майбутньому.

Петро БРИЦЬКИЙ, доктор історичних наук

ПЕТИЦІЯ ДО СЕНАТУ ІМПЕРІЇ З ВИМОГОЮ РЕФОРМУВАТИ ВИКЛАДАННЯ ІСТОРІЇ

Пане голово, пани сенатори.

Існує величезна імперія, що простягається на пів Европи і третину Азії, яка загрожує водночас Австрії, Туреччині, Персії, Індії й Китаю. Цією імперією, що невпинно збільшується, є Російська імперія.

Вона складається з мозаїки народів, більшість із яких потерпає від гніту, й була сформована шляхом завоювання одним із цих народів усіх інших. Московити — народ-завойовник; а що стосується інших народів, то перелік їх був би безкінечним, тому обмежимося тим, що назвемо рутенців, литовців і поляків, про яких піде мова у цій петиції.

У Франції ми робимо серйозну за своїми наслідками помилку, вважаючи, що ця імперія є єдиним цілим; зовсім навпаки, різноликість є її правилом. І ця різноликість випливає навіть із актів діяльності її уряду. Коли Росія зноситься з Европою, то твердить, що вона є славінською і европейською (державою. — перекладач П.М.), а її суверен величає себе “Імператором Росії”, а коли вона звертається до Азії, то каже, що є туранською (1), тобто татарською і азіатською країною, і її автократ стає “Білим царем” (2).

Звідки ж така дволикість?

Причина її у тому, що в цій імперії зустрічаються водночас слов’янські народи з боку Европи і туранські народи з боку Азії, а також у тому, що в обох цих цілком протилежних напрямках залишаються ще не завойованими як слов’янські, так і туранські народи. Отже, кожному з них треба представитися братом, що простягає руку.

Але де саме у цій імперії пролягає лінія поділу між цими двома протилежними елементами, тобто лінія, яка відділяє европейську цивілізацію від азіатської цивілізації?..

З якого боку ця лінія ставить московитів, народ, який заснував імперію і управляє нею?

Одне слово, ким є московити — слов’янами чи туранцями?

Петербурзький уряд, зацікавлений у тому, щоби московитів вважали слов’янами, проводить в цьому напрямку цілу наукову кампанію, бо наука є могутньою політичною зброєю у його руках. Европейські вчені розділилися; деякі з них, одурені вмілим накопиченням історичної брехні, схиляються до ідеї слов’янізму московитів; інші ж, навпаки, вважають, що московити є татарами як за своїм походженням, так і за своїми інстинктами, хоча й розмовляють однією із слов’янських мов, якою є російська.

Політичні наслідки цієї наукової полеміки є важливими — якщо московити не є навіть слов’янами, і якщо їх цивілізація та звичаї суттєво відрізняються від звичаїв слов’ян, ними заво-йованих, то вони втрачають усяке право на своє володіння, позаяк ті протестують проти поневолення.

Ставка цієї дискусії, як бачимо, дуже велика, тому зрозуміло, що наука гарячково шукає розв’язку. І тільки уважне вивчення історії народів, що розмовляють слов’янськими мовами, зможе його дати, тому що тільки воно дасть змогу чітко розмежувати їх. Проте, ось уже десять років, як це вивчення повністю занехаяно і навіть ще сьогодні викладання історії у державних закладах не використовує прекрасних досліджень видатних учених, які привідкрили в історичній науці цілий новий горизонт.

Таким чином, мета цього клопотання — просити Сенат, щоб він своїм високим почином домігся включення в офіційну програму викладання історії у закладах середньої класичної освіти основних моментів із історії народів, що розмовляють слов’янськими мовами, й найбільш характерних для кожного з них.

IТаке доповнення мало б величезне значення, тому що це змусило б університет відмовитися, через ліцеї, від свого панславістського викладання історії, яке є наслідком штучного об’єднання під родовим іменем Руси (Russes) багатьох народів, які складають Російську імперію, абсолютно так само, як нещодавно він відмовився, завдячуючи нашій ініціативі, від панславістської назви кафедри слов’янських мов та літератур у Коледж де Франс (3).

Так само як шість місяців тому ми публічно визнали Законодавчим корпусом численність народів, що розмовляють слов’янськими мовами (4); так само сьогодні ми спробуємо переконати Сенат у необхідності перераховувати ці народи і відділяти їх один від одного у процесі викладання історії. Вчора була визнана численність цих народів, настав час приступити до їх переліку.

Тому що безпідставне об’єднання у так званій спільності багатьох народів, що розмовляють слов’янським мовами, прямо на руку пансла-візму, який є нічим іншим, як цим же штучним об’єднанням.

Воно, зрештою, відбувається на наших очах. Ми спостерігаємо, як уні-верситетська освіта змішує два по суті різні народи з явно протилежними культурами й історичними традиціями.

Цими двома народами є московити й рутенці, змішані у загальній назві “руси” (Russes).

Живучи між Московією та, власне кажучи, Польщею, рутенці (5), до яких одних раніше відносилися назви “руси” (Russes) і “русини” (Russiens), були поневолені у минулому столітті московитами, і народ завойовник сам на себе поширив ім’я переможеного народу, щоби надати собі позірних прав на володіння ним. Через це слова “руси” (Russes) і “московіти” видаються нам сьогодні синонімами, тоді як насправді вони є цілком різними для історика.

Ця навмисна плутанина дала змогу московитам поглинути навіть саму історію рутенців, немовби пізніший політичний акт здатен впливати на історію попередніх епох.

Казимір ДЕЛЯМАР

http://www.assemblee-nationale.fr/rap-dian/dian-08-2002.asp

***