Буває таке, коли зустрічаєш людину, яка для тебе стає цілим світом.. якiй ти готовий присвятити свої подвиги, нехай маленькі, життєві.. від якої голова йде кругом, і в голові морочиться, туман.. тебе починає трясти, руки в тремтіння...
ти тупиш, поводишся неадекватно, взагалі, робиш усе як найкраще.. а в результаті думаючи "як би утримати" відштовхуєш її...
і після короткого світанку приходить ніч... довга, затяжна, полярна... і ти не знаєш їй кінця... і далі ти розумієш що сам того не відаючи відпихнув людину, з якою готовий створити ту саму ячейку, внести свій вклад у виправлення демографічної ситуації... йти вперед по життю, взявшись за руки.. дивитися в одному напрямі...
і, о жах! ти прокидаєшся, а її поруч немає..
береш свою голову в тремтячі руки.. і розумієш, що вона тобі не потрібна, така голова, що краще вже без неї, краще б жити тільки серцем, одними почуттями... але розум нам дано, щоб рано чи пізно або залишити його тільки для робітничих справ або втратити назавжди... але в сердечних справах він дуже поганий порадник...
підсумок сумний: ти стоїш бiля розбитого корита, яке розламав власними руками... а хотів побудувати з нього палац... це моторошне вiдчуття, але це життя. О, доле, дякую за життя!
[360x542]