http://blogs.tvi.ua/2014/03/25/moscow_calling_dlya_ukrayinciv_uzhe_hotuyut_konctabory
МАКС КІДРУК
Письменник
З родичами-окупантами, які мліють від щастя в той час, коли озброєні російською армією дикуни, обвішавши Крим триколорами, під прикриттям цієї самої "доблесної" армії катують українських командирів, що не зрадили присязі, я більше не спілкуюсь. Гадаю, всім, хто читає цей пост без допомоги translate.google.ru, не треба пояснювати чому. Після перепалки в коментарях із колишньою знайомою з Москви, яка аргументувала анексію Криму тим, що 90% росіян підтримують захоплення півострова, а страх її чи то родичів, чи то друзів у Дніпропетровську перед війною пояснила не тим, що попід східний кордон України Путін стягнув 100 тисяч вояків і кілометрові ешелони бронетехніки, а тим, що ми, "західняки", бачте, лякаємо дніпропетровців війною, я взагалі ні з ким з росіян не розмовляю. Останнім часом спроба аргументованої суперечки з окупантами нагадує полювання на відьом за часів Середньовіччя. Якщо жінка визнавала, що вона відьма, її спалювали. Якщо жінка не признавалась, її катували доти, доки вона визнавала, що вона відьма, а потім спалювали. Якщо жінка навіть під тортурами не визнавала, що вона відьма, казали, що диявол примушує її обманювати, і все одно, бляха, спалювали. Те ж саме відбувалось у нацистській Німеччині в середині 30-х років минулого століття. Те ж саме відбувається тепер у нацистській Росії. В основі всього – сліпа, залізобетонна віра в догму, в щось аномальне, щось таке, чого на ділі не існує: відьмацтво в Темні віки, вищість арійців над іншими націями в ХХ столітті, й от тепер — "бЕндерівці", яких ніхто не бачив, але які "тероризують" Україну, і вищість над звичайними людьми вже не німецької, а російської раси.
Щоправда, "не розмовляю" не означає "уникаю розмов". Маю на мобілці три sim-карти, одна з яких російська – лишилася з минулого червня, який провів у Москві. Номер давно не використовую, в Москву не дзвоню, картка просто "висить" на телефоні, оскільки третьої української мені не треба. Й ось сьогодні зранку абсолютно несподівано на цей російський номер телефонує з Москви знайомий, з яким років вісім тому, коли ще займався програмуванням для КОМПАС-3D, працював над спільними проектами (ми обмінялися телефонами минулого літа, плануючи зустрітись у Москві, але так і не зідзвонилися). Чувак, не привітавшись, узявся на мене горлати, бідкаючись через те, як йому заважають жити українські націоналісти, і що нас усіх – цитую – "разом з американцями" треба мочити. Він репетував хвилини три, зрештою – чисто в російському стилі – перейшов на мати й прокляття.
Я мовчав, розуміючи, що вдаватися до логіки, намагатись переконувати доведеного до істерики опонента марно. Мовчав, з гіркотою усвідомлюючи, що Андрій Макаревич, якого зараз цькують у Москві, мав рацію: бісів з людей випустити легше, ніж загнати в них ангелів. Невдовзі звіряче верещання, мало схоже на спілкування двох людей, мені набридло, я почав думати, як завершити розмову, коли раптом співрозмовник, певно, роз'юшений моєю мовчанкою, випалив:
– Знаешь что? В Сибири уже строят концлагерь для вас!
– Для нас?.. – перепитав я.
– Да! Для таких, как ты! Для украинцев! Достали уже!!
Отак-от, концтабір для українців...
Вигадки, звісно. Побрехенька з тої самої опери, що й історії про 1800 автобусів з "бЕндерівцями", які їдуть убивати людей у Криму, про виселення російськомовних з Криму, про відміну святкування 9 травня на території України, про порваних на львівських березах темношкірих студентів, про пограбування потяга Москва–Кишинів одягнутими в форму УПА бойовиками і т. п. Та мова не про це. Той москвич – сімейний, майже сорокарічний чоловік, з вищою освітою – не просто вірив у початок будівництва концтабору. Він хотів, щоби його почали будувати.
– Давай, приезжай, там уже ждут тебя!
Я ще трохи помовчав, а тоді сказав:
– Тільки через твій труп, друже... тільки через твій труп.
І розірвав зв'язок.