Коли потяг у даль загуркоче, 
пригадаються знову мені 
дзвін гітари у місячні ночі, 
поцілунки й жоржини сумні... 

Шум акацій... Посьолок і гони... 
Ми на гору йдемо через гать... 
А внизу пролітають вагони, 
і колеса у тьмі цокотять... 

Той садок, і закохані зори, 
і огні з-під опущених вій- 
Од проміння і тіней узори 
на дорозі й на шалі твоїй... 

Твої губи — розтулена рана... 
Ми хотіли й не знали — чого... 
Од кохання безвольна і п'яна, 
ти тулилась до серця мого... 

Ой ви, ночі Донеччини сині, 
і розлука, і сльози вночі- 
Як у небі ключі журавлині, 
одинокі й печальні ключі... 

Пам'ятаю: тривожні оселі, 
темні вежі на фоні заграв... 
Там з тобою у сірій шинелі 
біля верб я востаннє стояв. 

Я казав, що вернусь безумовно, 
хоч і ворог — на нашій путі... 
Патронташ мій патронами повний, 
тихі очі твої золоті... 

Дні пройшли... Одлетіла тривога... 
Лиш любов, як у серці багнет— 
Ти давно вже дружина другого, 
я ж — відомий вкраїнський поет. 

Наче сон... Я прийшов із туману 
і промінням своїм засіяв... 
Та на тебе, чужу і кохану, 
я і славу б ,свою проміняв. 

Я б забув і образу, і сльози... 
Тільки б знову іти через гать, 
тільки б слухать твій голос — і коси, 
твої коси сумні цілувать... 

Ночі ті, та гітара й жоржини, 
може, сняться тепер і тобі... 
Сині очі в моєї дружини, 
а у тебе були голубі.
(В. Сосюра)