Трохи раніше я вже писала про страх, його природу та розвиток. Буквально сьогодні, йдучи додому, я чомусь замислилася над тим, чого найбільше я боюся в своєму житті. Раптово я чую стук... Мій мозок вималював ще не побачену мною картину, очі моментально зупинилися на місці аварії, де, вірогідніше за все зупинилося життя людини.
Жалюгідне становище, коли ти готовий допомогти, та твоє серце розривається від болю, голова йде обертом, ноги не слухаються, в вухах б'є дріб від пульсацій, що несуться разом із кровообігом по судинах. Ти тікаєш, наче боягуз, наче байдужа до чужого лиха людина! Соромно! Та нічого не можна вдіяти, бо стан страху перед омертвілим тілом бере верх. Люта фобія перетворює людину на шматок своєї здобичі. І я не спроможна її подолати. Я не в силах... Я слабка... Дурна...
Я знайшла відповідь на своє питання. Ця аварія - друга за підрахунками, яку я спостерігаю власними очима. І я точно можу сказати, що це - найлютіша фобія у моєму житті. 

04.04.2013