Іду полем.
Ароматним.
Думаю. Як парфумери живуть з такою надвисокою чутливістю до запахів?
Аромат поля шепоче мені казку.
Казка називається "Минуле".

....Швидко іду цим дереном, пожовклою (хоча і весна надворі) тарвою. Хутко іду. Щоб не чіплялися думки,щоб не докучала пісня ,що крутиться у голові. "No one will love you the way I do..." Так,ніби швидка хода допоможе втекти.
...Думаю про тебе. Невідступно тільки про тебе.
Неминуче -- тільки про тебе. А іще про все-все-все. Все-все-все стосується тебе.
...три роки. Давно це було.Здається ,вчора))) А час лічать лише "навастройкі", що ,як гриби після дощу, з"являються на НАШОМУ з тобою полі.
.......Я друкую, стучу пальцями, гримаю клавіатурою. А вони мертві. Вони не говорять ,як ті запахи поля. Вони ж усе ставлять на місця. Вони -- найліпша машина часу. Вони мене змушують губитись у часі.
як тоді....Ми йшли цим травневим безмежжям і боялися втратити одне одного. Тепер ідемо. Знаємо, що вже не загубимо ніколи. Цю істину відкривали три роки.
......ти приходиш, із собою за руку приводиш щастя. Я вже і забула його. Ти знайомиш нас знову. Посміхаюсь йому: "Треба тричі познайомитись,щоб нарешті запам"ятати , так?" - "Вистачить із нас і двох початків...",-мовиш ти)))