 [650x432]
 [430x86]
Шопена вальс... Ну хто не грав його
І хто не слухав? На чиїх устах
Не виникала усмішка примхлива,
В чиїх очах не заблищала іскра
Напівкохання чи напівжурби
Від звуків тих кокетно-своєвільних,
Сумних, як вечір золотого дня,
Жагучих, як нескінчеиий цілунок?
Шопена вальс, пробреньканий невміло
На піаніно, що, мовляв поет,
У неладі «достигло идеала»,
О! даль яку він срібну відслонив
Мені в цей час вечірньої утоми,
Коли шукає злагідніле серце
Ласкавих ліній і негострих фарб,
А десь ховає і жагу, і пристрасть,
І мрію, й силу, як земля ховає
Непереборні парості трави...
В сніги, у сиву сніжну невідомість,
Мережані, оздобні линуть сани,
І в них, як сонце, блиснув із-під вій
Лукавий чи журливий — хто вгадає? —
Гарячий чи холодний—хто, збагне ?—
Останній, може, може, перший усміх.
Це щастя! Щастя! Руки простягаю
Б'є сніг із-під холодних копитів,
Метнулось гайвороння край дороги
I простяглась пустиня навкруги.
Сідлать коня! Гей, у погоню швидше!
Це щастя! Щастя! — Я приліг до гриви,
Я втис у теплі боки остроги —
І знову бачу те лице, що ледве
Із хутра виглядає... Що мені?
Невже то сльози на її очах?
То сльози радості — хто теє скаже?
То сльози смутку—хто те розгада?
А вечір палить вікна незнайомі,
А синя хмара жаром пройнялася,
А синій ліс просвічує огнем,
А вітер віти клонить і співає
Мені в ушах... Це щастя! Це любов!
Це безнадія!
Пане Фредеріку,
Я знаю, що ні вітру, ні саней,
Ані коня немає в вашім вальсі,
Що все це — тільки вигадка моя...
Проте... Нехай вам Польща , чи Жорж Занд
Коханки дві, однаково жорстокі! —
Навіяли той ніжний вихор звуків,—
Ну й що ж по тому? А сьогодні я
Люблю свій сон і вас люблю за нього,
Примхливий худорлявий музиканте...
Максим Рыльский(1934)
[430x86]
Шопена вальс, капризно-утончённый…
Кто не слыхал чарующие звуки?
На чьих устах не теплилась улыбка,
И в чьих глазах не проблеснула искра
Полу-любви, а может, полу-грусти
От звуков этих, вычурно-игривых
И грустных, будто вечер золотой,
И страстных, будто поцелуй нескромный?
Шопена вальс, проигранный небрежно
На пианино, что, со слов поэта,
В расстройстве достигает идеала…
О, что за даль волшебная открылась
Мне в этот час вечернего томленья,
Когда так просит ласковое сердце
Неярких красок и воздушных линий,
Скрывая в глубине мечту и силу,
И страсть, и жажду – так земля скрывает
Стремленье вверх упрямого ростка…
В снега, в седую белую безвестность
Лихие, кружевные мчатся сани,
И в них, как солнце, из-под век блеснула
Лукавая иль грустная – кто знает?
Горячая, а может, ледяная?
Последняя иль первая улыбка.
О, счастье, счастье! Руки я тяну…
Взметнулся снег из-под копыт холодных,
Взметнулось вороньё по-над дорогой
И стало всё пустынею вокруг…
Седлать коня! Скорей, скорей в погоню!
О, счастье, счастье! Я сжимаю гриву
И втискиваю ноги в стремена.
И снова вижу солнце, что блеснуло
Из-под горячих – иль холодных? – век…
Неужто слёзы на её глазах?
То слёзы радости – кто это знает?
То слёзы грусти – кто это поймёт?
А синий вечер зажигает окна,
А в синей туче жар горит-пылает,
А синий лес отсвечивает пламя,
А ветер клонит ветви и поёт
В моих ушах…
О, счастье! О, любовь!
О, эта безнадежность…
Pan Frederik!
Я знаю, что ни ветра, ни саней,
Ни лошадей не слышно в вашем вальсе,
Что всё это – лишь выдумка моя.
Но всё ж…
Пусть даже Польша, иль Жорж Занд –
Жестокие любовницы артиста –
Навеяли вам нежный вихрь созвучий, –
Мне всё равно.
Сегодня я люблю,
Люблю мой сон, и вас люблю во сне я,
Мой музыкант, капризно-утончённый…
Перевод
Copyright: Алекс Ершов, 2012
[430x86]
|
