17.08.2014 "Екслібрис" - передача першої програми українського радіо.
Літературознавець, Шевченківський лауреат Михайло Слабошпицький - про сучасні переклади українською мовою, зокрема, про книги перекладів Наталії Горішної.





Я думаю, що в нашій програмі дуже рідко ми говоримо про художній переклад, про книжки, які вийшли в перекладі на українську мову. І, здається, ми тільки раз чи два вели мову про мистецтво перекладу. І знаєте, шановні радіослухачі, переклад – це, очевидно, наймістичніша сфера діяльності в літературі. Хоч загалом література – це теж, як висловився Ян Парандовський, «алхімія слова», тобто те, де є багато такого – ірраціонального, загадкового, містичного. Та ще більшою мірою «алхімія слова» – це художній переклад, зокрема, поетичний переклад.

Ось я завжди наводжу назву книжки, яка прояснює цей момент (можливо, на сьогодні це найцікавіша, найґрунтовніша книга про мистецтво перекладу) – книга Умберто Еко «Сказати майже те саме». Зауважте, не «те саме», а «майже те саме». Умберто Еко наголошує, що переклад – це неодмінні втрати, тобто не те саме ви прочитаєте в перекладі з мови на мову, а майже те саме, наскільки це можливо.

Є страшенно багато усіляких розумних теорій – що таке художній переклад, яким він має бути той переклад. Скажімо, однозначно: перекладач не повинен спотворювати оригінал, віддалятися від нього, він повинен бути якомога еквілінеарнішим, автентичнішим у своїй інтерпретації, у перекладі на рідну мову. Але бувають такі випадки, що з’являється геній, і те, що не можна робити, він робить. Як то переклади Миколи Лукаша «Декамерона» Джованні Боккаччо чи «Дон Кіхота» Мігеля де Сервантеса. Це неточний переклад. І прибічники буквалістичної точності можуть взагалі звинуватити перекладача. Так і було, навіть український поет зі США Юрій Тарнавський напав був на Лукашеві переклади Федеріко Гарсія Лорки, мовляв, вони неточні. Але треба враховувати, що те, що не дозволяється реміснику чи навіть таланту, дозволяється генію, бо геній сам собі норма, або той, хто створює нову норму. Лукаш перекладав, відходячи від буквалістичної точності, зберігав тільки дух, щось увиразнював, щось посилював. Він навіть міг вдаватися до законів гротеску, бурлеску, і коли він, скажімо, перекладав Лорку, то андалуський фольклор і діалекти він передавав гуцульським фольклором. І це страшенно цікаво, це – надзвичайно!

Є багато статей про художній переклад у Ігоря Качуровського. Ігор Качуровський, можливо, останній із наших видатних поетів, хто уособлював ту лінію в поетичному перекладі, яку підхопив від неокласиків – М.Зерова, М.Драй-Хмари, П.Филиповича. І.Качуровський наполягав на дотриманні наскільки це можливо точності, і в той же час застерігав від надмірного буквалізму.

В Україні нині є кілька перекладачів, які перебувають ніби в тіні, не на видноті, не фаворизовані критикою, але вони працюють і вже дуже багато зробили. У нас була передача про Віктора Бойка, поета із Харкова, про його переклади з Рільке. Є у нас Валерія Богуславська, яка переклала багатьох єврейських поетів, які заговорили українською, і українських поетів празької школи, які заговорили російською. Є у нас і Олександр Вертіль, який вже скільки років перекладає Бурлюка.

І є в Черкасах поетеса Наталія Горішна, яка найактивніше сьогодні працює в художньому перекладі. Ось я йшов на цю передачу, і мені Валерій Гужва сказав, що він просто захоплений тим, як Н.Горішна переклала І.Анненського, поета «срібного віку» російської поезії. Наскільки складна словов'язь відтворена була в українському перекладі. І я був захоплений, коли з’явилася у нас книжка перекладів Горішної з Володимира Нарбута. До речі, це російський поет, але українець, і це той поет, в якого дуже багато українських реалій, навіть українізмів дуже багато. Здавалося б, що це полегшує переклад, але насправді це ускладнює переклад на українську мову. Коли в поета багато українізмів, то тоді ця особливість може стертися при спробі відтворити її українською. В Горішної – це справді дуже вигадливі переклади. Я був подивований, наскільки в них відтворено дух оригіналу. І ось уже маємо кілька нових книжок перекладів Наталії Горішної. Тут і сучасна російська поезія, і шістдесятники, і старші покоління, якісь найвідоміші речі – і як вони звучать в українських перекладах. Ось візьмімо оригінал А.Вознесенського. Вознесенський дуже складний поет, його називають архітектором в поезії. Він, до речі, архітектор і дипломований. Й справді у нього якісь надскладні конструкції, складна кладка слів. От як російською звучить його «Автопортрет»:

Он тощ, точно сучья. Небрит и мордаст.
Под ним третьи сутки трещит мой матрац.
Чугунная тень по стене нависает.
И губы вполхари, дымясь, полыхают.

Дивовижно! І от врахуймо ще, що українська мова м’якша, ніжніша, і як нею справді передати цю грубуватість – момент програшу в цьому є, бо тут російська звучить ніби німецька, а українська звучить майже як італійська. Та все одно треба ж перекласти. Ось «Автопортрет» Вознесенського в перекладі Н.Горішної:

Худючий, неголений… Чом це щораз
Під ним має мій знемагати матрац?
Вже третю добу тінь по стінах чвалає,
Вареники-губи димлять і палають.

Так, є майже те саме, є неминучі втрати (в грубуватості), але водночас збережено той же гротеск: «губы вполхари» – «вареники-губи»; так же і тут: «чугунная тень по стене нависает» – «вже третю добу тінь по стінах чвалає». В принципі, є якась заміна образів, але повністю відтворено той же настрій.
Чи, наприклад, далі в цьому ж вірші:

«Приветик, – хрипит он, – российской поэзии.
Вам дать пистолетик? А может быть, лезвие?
Вы – гений? Так будьте ж циничнее к хаосу…
А может, покаемся?
Послюним газетку и через минутку
Свернем самокритику, как самокрутку?..»

Страшенно складно, страшенно. Я спеціально вибрав для прикладу цей вірш, який дуже складний лексично, з такою особливою партитурою. І ось – українською:

«Привіт, – він хрипить, – всій російській поезії.
Пістоля Вам дати? Чи хочете леза Ви?
Ви – геній? Цинічніші будьте до хаосу…
А може, покаємось?
Газетку наслинимо й зараз же, хутко,
Ми скрутимо критику, як самокрутку?..»

Як бачимо, в принципі, відтворено всі особливості оригіналу, хіба – трохи м’якше. Але відтворити ту грубу експресію тут справді неможливо, бо бар’єр поставлено вже самою українською мовою. Недаремно ж поети празької школи, чи, скажімо, М.Бажан, дуже любили підбір мелофонічних приголосних звуків, коли треба було передати експресію, щоби відійти від цієї м’якості, поліфонічності української мови, і щоб заговорили якісь дуже виразні експресивні ритми.

Чи от, до прикладу, поетеса Римма Казакова. Ми добре пам’ятаємо цю поетесу, вона також належить до російських шістдесятників. Ось цей її вірш:

Годы, годы! Вы прошли?
Ну а может, вы настали?
Неужели соловьи
Оттомили, отсвистали?

Бачите, справді виразиста така мова. І ось знову український переклад Н.Горішної:

Роки, роки ви мої!
Відійшли ви чи настали?
І невже всі солов’ї
Відімліли, відзвучали?

Можливо, втрачається якийсь елемент драматичного болю в українському перекладі через це елегійніше звучання нашої мови, але це той випадок, коли українською вірш раптом ще набув і нового нюансу. Українською мовою це прозвучало ліричніше, елегійніше.

От, дуже цікаво, що тут і Булат Окуджава, і Сергій Островой, і Василій Фьодоров. Дуже різні поети. Про винахідливість, про літературний арсенал перекладача можна скласти враження і виходячи з того, яких поетів він перекладає. Дивімося, з одного боку – такий складний поет як Вознесенський, з іншого боку – страшенно ліричний, надто з цим його «Міським романсом», Булат Окуджава, ще з іншого – напів фолькльорний, напів народний, іронічний Василій Фьодоров, ще з іншого Белла Ахмадуліна з її шаманством слова. Ось згадуваний вже Булат Окуджава:

Когда вам стукнет шестьдесят,
Вы вряд ли ощутите,
Что вам уже за шестьдесят...
Но с этим не шутите.

І ось як це перекладено, справді з тією ж іронією:

Коли вам стукне шістдесят,
Навряд жалітись варто,
Що вам уже за шістдесят...
Та з цим погані жарти.

Хтось може сказати (а така репліка звучить вже впродовж кількох століть) – навіщо це перекладати, ми всі читаємо російською. Я знаю, як деякі прибічники російськомовної освіти, або не дуже далекі батьки чи й вчителі говорять: «Навіщо перекладати Пушкіна, всі можуть прочитати його російською. Навіщо перекладати Лермонтова, Некрасова?» Але бувають випадки, коли в перекладі твір звучить по-новому, несподівано, а інколи навіть сильніше. Це один момент. Є й другий, ще важливіший, це те, що твір в українському перекладі – це вже факт української культури. Факт, явище російської культури, що з’явився на світ в російській одіжі, стає фактом української культури. Це зустріч культур, це змагання поета, який написав оригінал, і перекладача. Це, зрештою, донорство – і на цьому стоїть література. Це дуже-дуже велика справа.

Один зі знавців мов, теоретиків їх розвитку і перекладу Ганс-Георг Гадамер сказав таку річ: переклад не повинен бути (підправимо до української) дуже українізованим, так само, якщо це з німецької, не повинно відчуватися, що він дуже німецький. Він повинен бути ніби українським вікном туди, в німецький текст, він, по суті, повинен бути посередині. Він – міст, по якому німецьке слово йде в Україну, а українське зустрічається з німецьким на цьому мосту.

Отже, Наталія Горішна. Сьогодні ми говорили про її книгу «Різдвяне Немовля», та з таким самим успіхом можна було б взяти й інші її книги. Поет-перекладач із Черкас.