Зовсім недавно я зустріла одного знайомого дитинства. Він із своїм дідусем приходив до мене в гості. Пам'ятаю, що я завжди ховалась від нього за велике крісло, а зараз сама не розумію чому.
Він взяв мій номер і ми почали переписуватись. Через декілька днів подзвонив. Ми домовились зустрітись у Львові, де я відвідую курси малюнку, а він вчиться і живе у гуртожитку.
Ми гуляли, відвідували різні галареї картин, він розказував багато цікавого про Львів, про себе, про своє активне життя.Мені це дуже подобалось,все так просто було: ніяких натяків на стосунки, суперечок, дурних поглядів, лише наївна розгубленість із обох сторін... було так добре,спокійно...Здається, що він той кого я шукала, той, з яким співпадають усі мої інтереси, захопленя.
Приїхавши додому, я була в неймовірній ейфорії.Всі думки лише про нього. Поділитись враженнями з подругою - не спішила. Хочу, щоб все що відбуватиметься було наслідками моїх рішень.Її думка завжди залишатиметься для мене важливою, але я відчуваю, що поділитись цим потрібно пізніше. Я боюсь закохатися, вдруге. Та я не хочу спішити, нехай усе іде своїм плином.Для початку ми просто друзі.
[604x402]