[604x453]




























М.- її справжня Батьківщина. Єва - емігрантка, в кінці N-ого року, з рідної країни втікали її батьки - до Росії, а потрапили в Україну. Живими залишились тільки мати і Єва, інші загинули в одному злощасному вагоні. Колір, форму,запах якого Єва пам'ятає і досі, і не посміє забути ніколи. Так вже повелося, що там було втрачено забагато людей близьких її серцю та крові.
Холодний вокзал, біганина, сотень кружляючих і гудівших наче бджоли у палаючому вулику людей, от що було реальністю тих років,бічем епохи втікачів. Всі хотіли сховатись, вилетіти, врятуватись,а вдавалось це одиницям. Владні структури чудово розуміли - тягнути нічого, країна валиться, що жити так далі неможливо, та всерівно говорили про надії, давали обіцянки і безшумно та миттєво вбивали тих хто цій брехні противився, відверто не вірив жодному їх слову. В ті часи більшість корінних жителів країни М. перебивалась по всьому світу. Америка, Японія, Росія – втікали туди де населення найбільше, більше можливостей бути не поміченими, не впійманими, не депортованими, не вбитими. Погоджувались на будь-які умови життя і працювали як воли, найчорніша робота була їхньою, адський кожнодневний труд і мізерна плата, несмачна їжа, але ж на волі, а не в клітці з тиграми тої влади. Так, тоді називали тамтешніх мужів (тиграми). Цікаво, що сім'ї цих панів, відпочивали в своїх маєтках далеко за межами величавих кордонів славної М., їх діти здобували освіту і раділи життю.
Знайомство з Києвом, було неприязним, холодне місто, похмуре небо, день вже добігав кінця. Єва пам'ятає, як всі поспішали, материна рука тягнула її за собою, і їй зіставалось лиш відбиватись від людей, які мов навіжені гасали по платформах Київського вокзалу, відбиватись від їх чемоданів та тканин важких пальто. Найбільше діставалось обличчю, від нескінченної кількості таких зіткнень воно поступово стало нагадувати помідор. Біляве волосся розтріпалося у вісі боки, це додавало певних незручностей, адже побачити, що-небудь попереду себе було просто неможливо.Гучний жіночий голос кожну хвилину оповіщував про відхід наступного поїзда, а після оголошення рейсу звучали дзвінкі, і досі не знайомі вуху дівчини звуки,і знову жінка гучно говорила тією ж інтонацією та тоном, от тільки вже інші слова. Єва уявляла собі що то за жінка, як вона виглядає, і як балакає з людьми коли має такий гучний голос,чи не приходиться їм затуляти руками вуха коли вона розмовляє поруч них. Там,вдома їй вже доводилось чути мову схожу на крик. Так говорив їх сусід дідо Ечі. Йому було вже багацько літ, на додачу мав купу болячок, особливостями яких з задоволенням ділився з усіма бажаючими. Він добру годину міг говорити про свою головну біль та гіпертонію. Ечія не хвилював ні вік слухачів, ні стать, ні стан, бо ж йому було всерівно, кожну людину той сприймав просто, як двійку вух. Можливо, щоб його краще чули, голос він навмисно посилював, і доходило до того , що напевно, ніякі гучномовці не перекричали б мову діда,як би він того захотів. Бо, що ж могло бути важливіше ніж Ечійові мандрівки по лікарнях та славнозвісний процес лікування. Кожен лікар був для старого і богом, і демоном, і майстром, і сином, і останньою собакою на планеті Земля.Все залежало, від того з якої ноги дідусь прокинувся.Якось Ечі довго розказував Єві про те як йому важко ходити по цій землі, дивитись на людей і дихати повітрям, на що дівчинка демонстративно затулила руками вуха.Опісля, старий більше ніколи нічого їй не розповідав.Тільки обізвав якось єхидною.І Єва може й образилась би, та тільки не розуміла що ото таке єхидна.
От би й зараз затулити вуха руками, і нічого не чути, не бачити.Але ж мати й досі тримала дівчину за рукав сірого пальто і буквально тягнула її за собою.Швидко то піднімались, то спускались вони сходами, аж доки не вийшли на вулицю. Вітер хлинув до обличчя, стало до болі холодно і страшно. В Києві настала ніч.