Є таке щастя - світити. Немає нічого ліпшого як відчувати себе сонцем для сполоханого нічного метелика чиєїсь душі. Твоє буття не є марним, коли ти запускаєш промінчик своєї душі у темну глиняну пустку криниці чужої безвиході і він, у, здавлось би, згаслих очах, знаходить відблиск. . Я знаю, зорям-гігантам є блаженство у тому, що від їх променистого погляду, на оповитих одвічним мороком і холодом планетах, розпускаються квіти...  Як чуєш, що від твоїх учинків, слів, ба, навіть, погляду,, розквітає живе полум"я - то розпрямляються крила. Так, за спиною виростають крила, щоб згодом тріпонути білосніжним пір"ям і струсити із того живого пилюку та попіл від чужих київ, котрими так довго цькували ту згаслу душу.

Хочеться світити, будучи для когось центром галактики, а для когось лише пролітаючою зорею у гігантському космісі - не важливо. Важливо світити.. світити...

Проте, космос повен і чорних дір...  Так, навіть світло надвеликих зір є скінченим. Світилам також потрібен час, потрібен спокій і простір, щоб сповнитись того теплого лілово-помаранчевого щастя, щоб знову нести світло, щоб знову роздавати його всім нужденним і тим, хто простягає за ним руки. І джерелам світла потрібна енергія, інакше вони виснажуються, спалюють себе дотла і перетворюються на безкінену порожнечу - чорну діру, котрій вже не стане світла й тисячі сонць, на шляху безглуздою горизонтальною вісімкою.

А ви ж черпаєте світло. Ви вбираєте його у себе, кожною клітиною душі, хто - з радості, а хто, либонь, з жадоби. Вам не чутно, як той кухоль їз сонячним промінням спустошується і як вже ваші руки шкребуть його глиняні стіни. Досить, досить... дайте лиш перепочити... Вам не почути тихого шепоту того духу, що вкотре здавили своїми ненаситними руками. Хіба не бачите - ваші руки залишають криваві рани? Не бачите, і сповнюєте ті рани гноєм власного Я, усим, що є в ньому мерзенним, байдужим, непотрібним, порожнім. Хочеться закрити руками лице і втікати геть од того егоїстичного, що, здавлює у обіймах і не чує хрускоту твоїх костей. Нескінченне Я, нескінчене у своїй безглуздості і несилі розгледіти власну персону трохи згори, знову хапає мене і несе у терни нескінченних марних слів.  Ви витоптали мою луку, перетворвши світанкові трави на плацдарм для власного мазохізму, ще й запалили з сотню прожекторів, щоб прискіпливо розглядати мої нутрощі.

Залиште мене! хоч на мить! Дайте знову перетворити серце у квітучу оазу. Дайте-но поблукати по різнотрав"ю чужих гаїв, у яких, обіцяю, не зірву ані стаблинки. Дайте вітру розвіять увесть той сморід, що ви лишили по собі, дайте й мені трохи зігрітись у чужих променях, зовсім трохи, щоб лиш перев"язати обірвані струни душі. І я знову горітиму.

Бо є таке щастя - світити.