До редакції місцевої газети надійшов лист. Анонімний. Його відправили e-mail-ом о 3 годині ночі. І хоча редактор не дозволяв опубліковувати анонімки, цього разу він зробив виняток. Почитайте лист і зрозумійте чому.
«Мене покинула моя найкраща подруга. Зрадила. Я почувала себе як бездомне цуценя, нікому не потрібне… мені не потрібна порада психолога, мені не потрібна підтримка, мені потрібне розуміння.
Ми познайомилися два роки тому. Вперше я знайшла людину, яка сприймала мене такою, яка я є. З усіма недоліками, пунктиками. Вона мене розуміла, в той час як соціум не міг збагнути, як можна такою бути… Такою… А якою? Я така як всі, але в мені ще не вмерла мораль. Ще ніхто не відміняв правила. Якщо нам дано шанс, використаймо його, а не закопаймо в глибокій ямі. А вона мене розуміла і підтримувала. Я по праву вважала її найкращою.
Мене знають багато людей, але нічого конкретного, крім стереотипної думки, сказати не можуть. Вони нічого не знають про моє життя. Нічого… Складається враження з їх слів, що його у мене немає. Я як робот. А я жива людина з душею і почуттями. Я можу любити, відчувати, плакати і сміятися. Я нікому про себе не розказувала. Не тому, що мене не питали, це нікому не було цікавим. До того ж, я вважала, що моє життя повинно залишатися лише моїм, і виставляти його на всезагальне обговорення я не хотіла. До того ж, не було людини, в якій я бачила довіру, якій би я могла відкрити душу.
А з’явилася вона. Не знаю чому, але я потяглася до неї зразу. Мені було так легко, я могла їй розказати абсолютно все і знала, що ніхто більше про це не знатиме. Я завжди могла розраховувати на її підтримку, добре слово, яке давало мені надію. Лише вона бачила мої сльози, лише вона знала ким я дихаю, лише вона знала мої проблеми, радощі і думки. Вона була ідеальна і я платила їй тим же. А потім вона пішла. Раптово, не попередивши. Лише сказала «Прощавай, я не забуду твоєї доброти». І її не стало. А шукала її, я не припиняла пошуків, хоча це було безнадійно. Тягнулися дні, ночі… Все було суцільним жахом.
Немає нічого гіршого, ніж втратити дорогу тобі людину. І не важливо чи це коханий хлопець, чи це найближча подруга. Я відкрила своє серце, а вона втекла, навіть не пояснивши чому. Кажуть, що справжня дружба житиме вічно. Значить, це була ілюзія. Я спала і бачила прекрасний сон.
Я знайшла її. Одного дня побілила її серед натовпу людей. Вона змінилася, вона вже не та. Куди поділося її тепло, надія, щирість? Можливо і правильно, що вона пішла. Щоб я не бачила, як вона змінилася. А можливо якби все залишалося, цього б не сталося? Є питання, на які відповідей немає. І це одне з них.
Якщо хтось іде, значить хто прийде на його місце. І хоча заміну людині не знайти, я знайшла людину, якій знову відкрила душу. Можливо вона не так мене розуміла, але в чомусь я отримала взаєморозуміння. Я знову відкрила душу. Відчинила серце. Вона знала, ким я дихаю, чого хочу і які мої думки. Я ділилася з нею найпотаємнішим. Правда я не знаю одного: чи залишалися секретом мої слова. Чи знали про них усі. Але мені вже було все одно. Мені просто потрібно було виговоритися, і лише тій людині, якій я довіряла. Але і вона пішла. Не попрощавшись, не помахала ручкою, просто пішла, закривши за собою двері. Я довго стукала, пробувала їх відчинити, але у мене пропала сили… я знесилена.
Нелегко знайти собі супутника життя, але й нелегко знайти друга. Подумайте, скількох людей ви називаєте друзями і чи правда вони відповідають цьому поняттю. Задумайтеся, чи не покинуть вони вас у тяжку хвилину, чи не залишать… чи є вони друзями…
Дивно все складається… Я відкрила свою душу людям, розказувала про найпотаємніше, а вони пішли… Залишили мене одну… Майже одну. Що ж далі, не відкриватися нікому? Закрити серце на ключ і не підпускати нікого? Краще так зробити, щоб не втратити, ніж відкритися і залишитися ніж чим.
Бережіть своїх друзів. Можливо і вони цінують вас, як я цінувала своїх подруг. Не кидайте їх, ви їм потрібні. Тому що в цьому світі ти лише людина, але для когось ти – весь світ.»