Пам'ятаймо і не прощаймо.

Три роки тому у цей день на Грушевського перед "Беркутом".

Ми вийшли перші після священника, нас по одному пропустили через вузенький лаз у барикаді.

Ноги перечіпалися через обмерзле каміння бруківки.

Вода, якою поливали з водометів замерзла і був суцільний лід, усіяний обмерзлою бруківкою.

Хлопці на барикадах стояли прокопчені і чорні, але нас підбадьорювали.

Страшно не було.   

Спочатку стояли і зверталися до них з проханням припинити кровопролиття, я навіть вірш їм декламувала, а потім хтось запропонував стати на коліна і ми опустилися на коліна, до цих пір себе картаю за це, але в ту мить хто знав, як правильніше, намагалися достукатися, як могли, щоб не стріляли.  

Жінка, та що у червоному шарфу стоїть біля мене запитала , чи я не вчителька за професією бо у мене учительський голос.

Потім коли вийшли назад, то деякі жінки сідали на сніг і плакали.

Нервова напруга була дуже великою.

Хіба це можна забути?