Училище закінчено, уроків більше ніколи не буде.
Дивне все-таки це слово – ніколи. Все буде: інститути, зустрічі, сварки, діти, робота, а ось училища не буде. І дитинства вже не буде...
Воно непомітно йшло. З першими літерами, рівними у першої вчительки на дошці, з коротенькими платтями, які зникли десь у валізах, з пронизливими телефонними дзвінками, дорожчими в ці хвилини всього на світі, зі знайомим звичним голосом вчительки літератури, яка вимагає довести, що Печорін є героєм свого часу.
І доводили ж!.. І з Печоріним ставало все ясно і з часом теж.
А за вікном йшов дощ, і в класі запалювали світло. І під пояснення про Тетянине кохання списувалася математика, і доводилися недоказові теореми, і приписувалися Ньютону зайві закони, і...

І все було чудово.

А дитинство спливало. І лишився тільки його звук. Звук учительських кроків, що наближаються до класу, скрип крейди, шум дощу і аромат – аромат квітів. Квітів учителям, квітів на прощання...

Для кожного це буває раз у житті. Відкриються двері училища, вивалиться щасливий натовп. Вивалиться, розсіється, розійдеться по домівкам. Вже назавжди. І в якийсь момент, під час випускного балу, всі раптом зрозуміють, які чудові люди чотири роки навчалися разом, отримували двійки та дванадцятки, сиділи за партами. Таких вже більше не зустрінеш!

Отже, випускний бал у розпалі, шум, сміх, любов, музика, квіти... А потім все стихає. Розійдуться щасливі вчорашні учні, і наступить тиша.

Завтра ти прокинешся вже зовсім дорослим, вже зовсім сильним, завтра ти зможеш абсолютно все.

До завтра?