Вони йшли вулицею і трималися за руки. Її маленька долонька потопала у його теплій та ніжній руці. Вони йшли вулицею і розмовляли. Вона радісно посміхалася, гордо трусила волоссям і немовби летіла асфальтованою доріжкою. Її босоніжки ледве торкалися землі. Їй здавалося, що вона ось-ось злетить у небо завдяки метеликам у животі, які, як завше, пурхали у Його присутності.
Він...бережливо тримав цю ручку, ніби вона була зроблена із найдорожчого гірського кришталю. Він...сяяв від щастя, йдучи із нею вулицею. Він..погордливо дивився на хлопців, що йшли повз, своїм поглядом даючи зрозуміти, що ЇЇ не віддасть нікому...
Нікому й ніколи
так
авжеж
у цьому світі. у цей час. нереально.
Ідеальний сон дівчини. Чи не так? Але варто прокинутись.
Прокинутись і поринути у світ, повний реалій. Повний ненависті, заздрощів, нещирості, брехні, зради...
І гордо пройти повз Нього.
Гордо.
Дуже.
І ніколи не зрозуміти а ні того виру емоцій, що виникає у її душі, а ні тієї пустки, що з'являється потім.
А Він..Що ж..Він прийде. Буде із нею. Звісно ж. А як же без хепі-енду?
Але тільки увісні.