[300x473]
Чомусь мені саме цієї зими дуже-дуже закортіло почитати продовження роману "Вонгозеро", який свого часу мені на диво сподобався. Майже рік минув після прочитання першої частини постапокаліпсису, начебто, інтерес мав зменшитися, але ні - подолати якесь майже підсвідоме бажання спогляданням списку вже завантажених у рідер книг не вдалося, й роман на просторах інтернету було знайдено. (Завважу, що народилися обидва томи саме на згаданих просторах у блозі авторки, а вже потім перетворилися на видання.)

Взявшись за читання, я зрозуміла, що мене так притягувало: мені треба був хтось із таким же депресивним, як у мене на той час, сприйняттям дійсності, щоб допоміг розібратися в тому, що я відчуваю, що переживаю і що з цим робити. І Яна Вагнер разом із головною героїнею впоралися. Ні, я, звісно, не претендую на такі ж життєві перипетії, у які потрапила Аня. А от внутрішній апокаліпсис був настільки близьким, що, переживши його разом із кимось, я змогла з нього вийти з мінімальними (сподіваюсь)))) втратами.

Щодо літературної цінності книги, то підпишуся під усім сказаним мною про першу частину дитогії. Це - талановито, чесно, відверто і так по-жіночому справжньо, що не повірити в написане неможливо. Довгі речення-абзаци не втомлюють, а навпаки - розслаблюють. Довгі описи емоцій і почуттів не викликають нудьги, а навпаки - захоплюють. А хепі енд не видається притягненим за вуха - занадто дорогою ціною заплатили за нього ті, хто вижив.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/02/blog-post_90.html