[400x611]
Під ранок перегорнула останню сторінку цього монументального (хоча Загребельний, підозрюю, не похвалив би мене за це слово) роману. Але перед моїм внутрішнім зором таки постав монумент силі хлібороба: внутрішній, незламній, незнищенній, але так глибоко закопаній під нашаруваннями брехні, лицемірства, підлості тих, хто виявився слабшим і піддався облуді сталінізму, соціалізму, комунізму й сотень інших -ізмів.

Загребельний недарма висмикує спогади тисячолітнього Миколая то з сучасного нам ХХ століття, то - з далекого Х, з часів введення християнства, бо ж і тоді, й нині знищувалося традиційне, звичне, живе, вкорінене, натомість насаджувалося чуже, незрозуміле, непотрібне, а головне - силоміць, із кров'ю, з болем, зі стражданнями. Таке ніколи не зробить щасливим ані окрему людину, ані цілий народ.

Але щоб побачити це й зрозуміти його, потрібно піднятися й подивитися згори. Більшість же тих, хто сьогодні розказує про прекрасне минуле наших дідів і прадідів під "залізною рукою Сталіна", або ж у часи "радянської впевненості в застрашньому дні", або про ще якісь міфи минулого (які, втім, іще не стали міфами настільки, аби в них припинили вірити і, головне, припинили до них прагнути), не здатні цього зробити, бо - сліпі. Й їх вини у цій тотальній сліпоті, власне, немає, бо ж такими були кілька поколінь їх предків. Проте є вина в небажані прозріти й подивитися, і побачити. І якщо для того, щоб побачити, потрібна робота й розуму, й душі кожного з нас, то для того, щоб хоча б подивитися, треба прочитати історію сталінізму, написаного Загребельним.

Авторові хочеться вклонитися, щиро й доземно. Й за історію, яку він невтомно доносить до читачів. І за можливість побачити щось з іншої точки зору. Й за колосальну любов до людей. І за Україну. Й за мову українську - прекрасну, чисту, яскраву, багату. І за текст, наповнений сотнями ремінісценцій, цитат, натяків, який вже стає гіпертекстом. І за емоції, отримані мною, - глибокі, щирі, справжні, попри книжність, бо часом для того, щоб заболіло, необов'язково ранити власний палець, боліти можуть і чужі рани, особливо, якщо це - рани твоїх предків. Й чуже щастя теж може широко розправити твої крила...

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post_8.html