Оксана Забужко "Музей покинутих секретів".

Одна із тих книг, котрі змушують розказувати про них не думками й словами, а емоціями й знаками оклику - сильна, жива, глибока, така, що змінює читача зсередини, дає можливість зрозуміти глибше не лише розказану історію, а, насамперед, себе і робить його (читача) кращим. Принаймні, зі мною в цієї книги та в Оксани Забужко щось подібне вчинити й вийшло.

Почну, певно, з того, що мені дуже близькою виявилася героїня-журналістка. Чи то професією, чи то характером, чи то долею. Я Дарину ой як розуміла, з усіма її загонами, життєвими перипетіями, переживаннями, почуттями. Я розуміла її розчарування й зачарування в людях і людьми. Розуміла її любов і кохання, її прагнення знайти щось важливе лише для неї, її внутрішні монологи і її отам, у фіналі, бо сама колись так само сиділа на краєчку ванни і...

Продовжу тим, що дуже люблю стиль письма Забужко, - не лише констатацію фактів, переказ подій та чужих слів, а повне заглиблення у думки, тіні думок, емоції, гіперемоції героїв, від чого вони стають не просто об'ємними, а глибокими-глибокими й ти ніби занурюєшся у них, наче під воду, нічого не чуючи й не бачачи, окрім того, про що розказує Забужко емоціями (не словами) героя. Герої ж - представники трьох, змальованих у романі, поколінь - переплелися не тільки своїми долями та снами, а й якимось чином проникли в мої, як мінімум, сни.

Закінчу ж тим, що "Музей покинутих секретів" - одна з найсильніших книг не тільки в українській літературі. Власне, переклади роману німецькою, польською, англійською, російською, чеською (може, щось забула) говорять самі про себе, а ще - про те, що українській сучасній літературі є чим похвалитися перед світом, що б там не казали песимисти-критики)))

Валерій Фрід "58 з половиною, або Записки табірного придурка".

"Придурок" тут означає зовсім не те, що ми звично бачимо у цьому слові. В таборах ГУЛАГу придурками називали тих, хто відлинював від загальних робіт, а влаштовувався на щось вигідне, як-от бухгалтерія, хліборізка чи ще щось. Ви вже здогадалися, що автор цього автобіографічного твору, а точніше - мемуарів пройшов радянські табори, про що й пише.
На відміну від Солженіцина, Фрід про все розказує з почуттям гумору. Ні, каже він, насправді було зовсім невесело сісти на 10 років за те, чого не тільки не вчиняв, а навіть і не думав робити, але отакий вже, певно, характер має людина - радіти життю, що б там не було. Й оці радощі, гіркі радощі зека й каторжника, описує в книзі. Часом читач теж починає посміхатися, хоча здебільшого хочеться вити від того, що довелося пережити нашим багатостраждальним предкам.
"Який маразм! Яка дурість! Якась утопія й паралельна реальність!" - подумки вигукувала я раз-по-раз, читаючи, як фабрикувалися тисячі й тисячі справ і як мільйони людей мовчки йшли на заклання. Але чогось часом мене таке дежавю настигає, бо сьогодні чиняться ті ж самі речі, й тисячі людей радіють від того, що інших карає система, для котрої немає не винних, є просто, як кажуть у відомому медичному анекдоті, недообстежені, тобто - незасуджені. За що? А то вже неважливо...

Найбільше звертала увагу, звісно, на згадки про "бандерівців" та "литовських бандитів". Їх автор - зек із досвідом - чітко виокремлює в окрему групу - то були ані злодії, ані інтелігентні політичні, то були воїни, які трималися разом і жили за своїми законами. Шкода, що отаких-от документальних свідчень не так багато збереглося. Але ті, які є, дають привід гордитися тим, що я - бандерівка))

Жанна Куява "Із медом полин".

Чотири жінки. Чотири долі. Всі такі різні. І всі такі нещасні. Певно, через оту тотальну нещасність усіх, без винятку, героїв книги й саму книгу не сприйняла позитивно. Так, є проблиски поміченого авторкою щастя в усіх згаданих жінок, але - лише проблиски, отакі собі промені світла, покликані зробити темряву іще темнішою, й нічого більше.
Воно, звісно, важко бути щасливим тотально, коли то грошей катма, то коханого немає поруч, то він є - але не такий, як треба, то діток хочеться, то - вже не хочеться, то - ще щось таке дрібне нібито, але от заважає радіти життю і все тут. Мені, чесно кажучи, хотілося хоча б якогось натяку на оте: кожен сам коваль свого щастя і подивіться на результат роботи - побачити)) Не побачила. Натомість навалилося якесь отаке: скільки не бийся, не старайся, все одно наша жіноча доленька така нещаслива, ойойой))

Але, втім, як точно змальоване авторкою село! Точніше, оті штрихи, які й роблять село не просто адміністративною одиницею, а - своєрідно організованим суспільством із своїми законами, правилами, традиціями... Згадалося дитинство, купа сусідів й не сусідів, купа історій й історійок, які теж аж просяться на папір... Нехай іще попросяться)))