День памяти жертв голодомора и политических репрессий в Украине.
«Пусть и в этом году в каждом украинском доме во всем мире зажжется свеча памяти, которая объединяет всех нас в большую единую семью»
28 ноября (дата для 2009 года)
Ежегодно в четвертую субботу ноября в Украине отмечается День памяти жертв голодомора и политических репрессий.
Первый «голодомор» 1921—22 годов в постреволюционной России более известен в истории как «голод Поволжья», хотя в результате гибели урожая из-за сильнейшей засухи голодом были охвачены не только Поволжье, но и многие губернии Южного Урала, Сибири, северные районы Казахстана, Крым, Украина и ряд других областей и краев.
По некоторым данным, общее число голодающих достигало 30 миллионов человек. В общей сложности за 1921—1922 годы население всей страны, по данным статистика П. Н. Попова, сократилось на 5,2 миллиона человек, по другим подсчетам — на 7 миллионов человек.
Еще более тяжелым был голод 1932-33 годов, когда засуха погубила урожай практически всех зерновых районов СССР. Во «второй голодомор», по официальным данным, погибли около 9 миллионов, а по неофициальным - до 13 миллионов жителей всей страны.
Яскрава свічка гине теплим жаром,
Стоїть свідоцтвом смерті на Землі.
І в темному вікні дзвенять примари,
Мов мертві затонулі кораблі.
В трояндах, захололих від спокою
Жевріють тихі очі півістот...
О, як знущалась доля над тобою,
Мій дорогий розстріляний народ!
Як смертю невідверною блищали
Хвилини льодового півжиття!
Як матері відважно захищали
Останнє з десяти своє дитя...
Чи нишком на пекельному вогні
Його варили з сіллю в казані...
Хіба це люди? Люди це чи звірі?
Хто їх довів до цих страшних висот?
Хто винен, що їх душі помарнілі
Вже душі не людей, а півістот?
Найбільше – варвари розореного поля,
Що знай співали в щасті та в біді,
Які у них мета, держава, доля,
Які у них турботливі вожді.
Вина у них на совісті зігріта,
Мов з домовини вряджений посол.
Бо не вожді підносяться над світом,
А світ неронів садить на престол.
Вожді ж тим зміям просто підіграли,
Сичали в такт, дивуючи людей.
І кожне те сичання спричиняло
Смертельний подих; тисячі смертей.
І люди винні... кожне мертве тіло,
Яке не ухопилося за ніж.
За те, що світлі міфи не палило –
Померли би всього на день раніш...
І винна я... мої щасливі очі,
Сп’янілі від щоденного вина,
І грім біди, який іще гуркоче...
Але ж не Україна, не вона!