Мистецтвознавець Дмитро Горбачов каже, що в Україні є один колекціонер світового рівня, оцінює зібране Віктором Ющенком та Дмитром Табачником і розповідає про реакцію Віктора Януковича на слово "пейзаж"

– Я – чужинець, уральський хлопець, який українізувався, – каже про себе 75-річний мистецтвознавець Дмитро Горбачов. – Російську не вживаю. Хіба під тортурами. Бо я ж уже український націоналіст.

У його 2-кімнатній квартирі, що біля стадіону "Олімпійський" у Києві, пахне медом і кавою. Ткані доріжки ведуть до невеликого кабінету, забитого під стелю картинами та книжками. У старій радянській шафі "антиленінський куточок" – полиця, заставлена книжками про Богдана Хмельницького, Симона Петлюру, Степана Бандеру та альбомами про помаранчеву революцію.

– Мій улюбленець, – Дмитро Омелянович бере з полиці книжку з лисіючим гетьманом Скоро­падським. – Якби Петлюра з ним знайшов спіль­ну мову, ми відбилися б від більшовиків.

Доки йдемо на кухню, Дмитро Омелянович розповідає, що родина жила на Уралі. Коли йому було 8 років, батьки переїхали до Києва.

– Вразили три речі: як швидко настає ніч. ­Балакучість, особливо жіноча. І почуття ­гумору, – дістає з шафи банку з розчинною кавою Jacobs. – Влітку вийшов на базар у ­Києві – мужичок щось зважує, а клієнтка уважно до того придивляється. Мужичок їй ­добро­душно: ­"Дамочко, невже ви думаєте, що я вас не обманю?" А 1955-го приїхав у село на ­Уралі. ­Розказав анекдот: "У понеділок єврей падає з 10 поверху й думає: "Ничего себе, неделька началась!" – реакції ніякої. Питають: "И что, он разбился?" – "Ну, – говорю, – разбился". – "Откуда же известно, что он думал?"

Батько Горбачова був більшовиком, приймав у партію Лазаря Кагановича, тричі зустрічався з Леніним. У жовтні 1917-го з "арсенальцями" виступив проти Центральної Ради. Його іменем названо вулицю в столичному районі Нивки. Тому "по блату" Дмитра Омеляновича 22-річним узяли головним зберігачем у Музей українського мистецтва.

– І я там побачив художників: футуристів, експресіоністів – лівих, – голос Горбачова аж тремтить від захвату. – А потім зазнайомився з дружиною Остапа Вишні. Вона дала мені журнал "Літературний ярмарок". І там – Хвильовий. Я в нього закохався. Нічого собі, думаю. Оце – українська культура. А ніхто ж нічого не знає!

Відтоді скрізь пропагує лише українське.

– Виступав у Москві на презентації книжки колекціонера Лобанова-Ростовського. Замість хустинки зав'язав жовто-блакитний двоколор. Розповідав, як Лобанов любить Україну. Купив картини Шевченка, Екстер, Рєпіна і хотів їх подарувати українським музеям. На митниці його зупинили і змушували платити 30 відсотків податку, – крутить пальцем біля скроні. – Тоді Лобанов дав митникам 100 доларів. І його не те що перевезли – урочисто перенесли через кордон.

Я закінчую й кажу: "Герою России и Украины…" – і тричі кричу по-петлюрівському: "Слава!" ­Сідаю на місце. Ніхто більше не крикнув, – сміється. – Думаю, роздрочив кацапів – зараз же ж морду поб'ють. Підходить жіночка, говорить: "Дмитрий Емельянович, а можна я с вами по-украински поговорю? Я до пятого класса учила украинский". Потім підходить ще один слухач: "А я из Харькова". Виявилося, там половина були українці!

Коли Янукович прийшов до влади, мені Лобанов написав: "Поздравляю с возвращением в УССР", – гарчить "р-р-р". – Я його заспокоїв: "В українців великий запас міцності – ми не дамося". Вся Україна знає українську мову. У Севастополі 20 разів питався українською, як кудись перейти, і вів статистику. Троє відповіли українською, 16 – по-русски, – морщиться, – але мене вони зрозуміли. І тільки одна сказала: "Я этого языка знать не хочу!" А я собі думаю: двадця-а-ата, – заплющує очі. – Жити можна.

Вузьким коридором повертаємося до кабінету. Під стелею блимає зелене вічко сигналізації.

– Отак і живу: ні кота, ні собаки завести.

Над дверима висить копія українського Пікассо – Олександра Богомазова "Спогади про Кавказ".

Кажуть, цю квартиру ви виміняли на етюд Богомазова?

– Та з дурної голови сказав журналісту, а потім зрозумів, що не варто було, – нітиться. – Ще прийде податкова – чорт його знає. Я залишився бомжем. У моєї дочки Анєчки було дві маленькі кімнатки, а мені десь треба було жити. А оригінал цієї картини, – показує на "Спогади", – купив Гнатюк (оперний баритон Дмитро Гнатюк, йому зараз 88 років. – "Країна") за досить великі гроші. У нього дуже велика колекція, – Дмитро Омелянович сідає на радянський дерев'яний стілець. – Там блискуча україніка: Пимоненко, Богомазов, ­Манайло, ­Лопухов, Васильківський, Маневич. Раніше я приводив до нього іноземців подивитися колекцію. А якось прошу прийняти Лобанова-Ростовського. Гнатюк почув, що той живе в Америці, і ну кричати: "Американські імперіалісти мене цькували!" Щось таке верз, я й кажу: "Звіняйтє". ­Після того не спілкуємося.

В Україні багато колекціонерів світового рівня?

– За радянських часів було четверо: Юрій Івакін, Борис Свєшніков, Давид Сігалов та Ігор Диченко. Троє з них покійні. Диченко старенький уже, нічого не збирає, грошей не має. Нікого до себе додому не пускає. Жартує: жодний твір із моєї колекції мені фінансово неприступний. У нього потрясаюча колекція авангарду. Зібрав за копійки. Василя Єрмілова, який зараз коштує сотні тисяч доларів, придбав за свою стипендію. Колекція світової міри є у центрі Пінчука. І хоч він показує сучасних художників, кажуть, чого в нього тільки нема – і Пікассо, й Матіс, і Бурлюк.

Правда, що в Дмитра Табачника гарна колекція?

– Купує він постійно. Любить передвижників, реалізм. Якось на аукціоні "Зарниця" придбав Васильківського. Попросив, щоб я написав експертизу. Картина в мене стояла два дні. І моє "комп'ютерне" око сказало, що це – не Васильківський. Там був трошечки не той мазок. У Васильківського, як у Коро, – муарові тони. А в роботі, яку купив Табачник, цього не було. Хоча зроблено непогано. Навіть знаю, хто робив. Тут, – киває на вікно, – колекціонер із товаришами десятки років підробляє Левченка і Васильківського. Наче все те саме. Але не вкладає емоційного заряду, і картина мертва. ­Табачник повернув її організаторам аукціону.

Що скажете про колекцію Віктора Ющенка?

– У нього вона більше етнографічна, але видатна. Він її показав у Москві, то москвичі мені кажуть: "От у вас президент який – рушники показує. Не те, що в нас – держиморда і кілер, що в Чечні 200 тисяч людей "замочив". У Ющенка дуже цінна колекція стародавньої української кераміки, хороша – рушників, ікон ХІХ століття. Але найкращий в ­Україні колекціонер ікон – Ігор Понамарчук. Відкрив ­музей на вулиці Десятинній. Коли до Києва приїжджала Софі Лорен, подарував їй ікону святої Софії.

"Донецькі" колекціонують?

– В Ахметова є колекція. Його приятелі мимохідь мені це сказали. Але що саме колекціонує, не озвучили.

Віктор Янукович цікавиться мистецтвом?

– Бачив фотографії з його інтер'єрів – ніяких картин на стінах не було. Його намагалися зацікавити під час виставки в Українському домі. Він там засідав, вийшов, як Зощенко сказав, "не знаю зачем пошел в уборную". А тут підлабузники до нього: "Вот пейзаж!" Він такого слова раніше, мабуть, не чув, тому образився й пішов геть. Не знаю, які асоціації зі словом "пейзаж" у нього виникли.

Серед "регіоналів" багато колекціонерів?

– Гордість Фельдмана (колишній "бютівець". – "Країна") – колекція холодної зброї, переважно східної, ХVII–XVIII століття. Ще колекція японської мініатюрної пластики. У нього штат мистецтвознавців. У Воронова, який теж тяжіє до "регіоналів", найкраща приватна колекція новітньої скульптури в Європі. Є Архипенко, Роден, але найрідкісніше – учень Родена Костянтин Бринкуш, якого дуже мало в приватних колекціях. Якось приїхали італійські музейники подивитися його зібрання. Він виніс кілька статуеток Бринкуша. Італійці аж отетеріли, один після паузи сказав: "Що ж ви – не в рукавичках?"

Маєте знайомих можновладців-колекціонерів?

– Хіба Табалов-старший. Познайомилися 1998 року. Табалов запропонував поїхати в Амстердам. В інтернеті видивився приватну колекцію російських та українських абстракціоністів, хотів, щоб я сказав, чи справжня вона. Колекція була справжня. Але власник картин не мав на них документів, бо теж купив із рук.

Частину картин Табалов зберігає в Кіровограді. У київській квартирі в нього величезні дві чи три кімнати, завішані картинами. Розповідав про стосунки з Януковичем. Каже: "Янукович у першу свою каденцію викликав нас, зернотрейдерів, і погрожує: "Не забезпечите запаси зерна, я вам… атарву". Питаю: що ж ви не пожалілися в суд? В Америці за такі слова він уже на другий день не був би прем'єром. Табалов каже: "Так то в Америці. А тут справді відірвуть". За другого прем'єрства Янукович знов викликає зернотрейдерів. Але говорить: "Нам треба домовлятися". Американські іміджмейкери його навчили, що не можна казати "атарву", і ще цілий список слів.

Колекціонерів часто грабують?

– Ні, бо і вони, і музейники перестраховуються. Недавно був у Національному ­музеї Шевченка. Там висять дуже гарні акварельні копії, зроблені 50 років тому, і оригінали, написані Шевченком. Директор музею ­розказує: "Питає недавно начальник охорони: "Де тут оригінали, а де копії?" А я йому: "Не скажу, бо знаю, для чого ви цікавитесь".

Музеї грабують нечасто. От ­фальсифікації – це вже індустрія. Фальсифікатори – ­хороші психологи. Два роки тому приходить до мене в сльозах гарненька дівчина. Каже: "­Дідусь помер у Вінниці. А на горищі ми знайшли картини". Твори слабенькі, але підписи гарних художників – Штернберг, ­Меллер. ­Манера наче та, ще й дідусь помер, і дівчину жа-алько. Пишу, що це – справжні речі. ­Через три місяці приходить інша дівчина. ­Гарненька, в сльозах. Дідусь помер. Питаю: "У Вінниці?" – "Ні, у Житомирі, а на горищі…" Кажу: "Знаю". В попередньої дівчини я експертизу відкликав.

Підробки виставляють на аукціонах?

– Зараз, коли все можна перевірити в інтернеті, це важче. А 20 років тому лондонський фальсифікатор узяв у мого приятеля Сергія, колишнього киянина, який живе в Москві, ­рельєф Єрмилова. За місяць зробив копію і продав на ­Sotheby's . Експертом міг бути Диченко, я, можливо. Але до нас не зверталися. ­Підробку ­купили колекціонери Корецькі з Німеччини за 50 тисяч доларів. Хоча оригінал коштував би 500 тисяч. Коли я сказав, що це – ­фальшак, пані Корецька промовчала. Але нашому спільному знайомому обурювалася: "Чого це я маю вірити Горбачову, а не ­Sotheby's?" ­Відтоді ­фахово оцінюю твір лише тоді, коли мене ­питають.

Аукціони платять гарні гроші?

– На Sotheby's у Мюнхені виявив, що картина, яку продавали під Богомазова, – фальшивка. Мені подякували, сказали: до побачення, і подарували каталог. Добре, що я в собі виробив байдужість до грошей. У бідності теж є свої переваги. От недавно був в одного мільйонера в гостях на Печерських пагорбах.

У Воронова?

– Ага. Він каже: коли проектують замок, передусім прошу розташувати вікна так, щоб у них не поцілив снайпер.

То він, мабуть, похизуватися хотів.

– Ні, бо те саме мені розказував архітектор, який Ахметову будинок проектував.

Говоримо про фальсифікаторів.

– Один мій знайомий художник узимку підробляв Рєпіна, а весною віз у Третьяковську галерею його продавати. Якось повернувся тріумфатором: "Справжній етюд Рєпіна відхилили, а мої підробки прийняли як оригінал!" Кажу: "Чому ти це робиш?" А він: "Це хобі – морочити голову. У вас такого бажання нема?" – цікавиться. У мене – є. Я капость Януковичу хочу зробити. Речовки пишу. Недавно в "Мистецький ­арсенал" мала прийти Ганка Герман. Думав, що крикну: "Герман, Янукович – нари будуть поруч".

Не любите Ганну Миколаївну?

– А за що її любити? Я склав план майбутньої експозиції "Мистецького арсеналу" – від Кам'яної могили і до ХХІ століття. Хотів зробити таку експозицію, щоб україножер Колесніченко вийшов після неї переконаним бандерівцем із калашем у руках. І от приходить Ганка ­Герман. Каже: "Те, що ви напланували, хіба через 100 років можна реалізувати! Де ми гроші вам візьмемо?" Піднялася й пішла. Це була реакція бандита – людини антикультурної. Коли вона виступала, я повернувся до неї спиною, – пересідає на стільці боком. – Але вона не помітила. А інші цього не зробили, хоч там був і Мовчан (Павло Мовчан – поет, голова товариства "Просвіта", колишній народний депутат. – "Країна").

Взагалі люблю протестувати. Сьогодні тут крутився Азаров. У ларьках ціни вдвічі понизили. Потім Азаров пішов, і ціни стали, як завжди. Я думав крикнути з вікна: "Пахло – брехло". Але заспав.

"Заспав" в інтелігенції – масова ­пошесть.

– Неправда! Українська інтелігенція за ці 20 років багато що зробила. Такі книжки, дослідження видаються – з історії, мистецтва. ­Позавчора вийшов альбом бойчукістів. А зараз покажу свою книжечку, ось, теж шикарна, – ­дістає з полиці "Шедеври українського живопису: від Алімпія Печерського до Казимира Малевича". – Колись це спрацює. Років через 10 станеться вибух.

Деренчить телефон. Дмитро Омелянович бере слухавку й одразу кладе. Розповідає, що мріяв бути істориком. Особливо цікавила КПРС.

– Але мені сказали: "Вступай у партію, інакше не зробиш кар'єри". До партії не вступив. Не сприймаю її. Хоча її історію цікаво читати.

Можна порівняти більшовицький режим із нинішнім?

– Так. Мені батько розказував, що Каганович перед тим, як приймати відвідувача, давав йому в морду, а потім казав: "Я вас внимательно слушаю". От і Янукович за свого прем'єрства затопив у пику Хорошковському. Що той замість встати, коли заходить Янукович, балакав по мобілці. Хорошковський розповів про це товаришеві. А товариш – мені. До цього ж мого товариша приходить одного разу Грищенко й говорить: "Мене лексика Януковича налякала". Він каже: "… оторвем". А потім додає: "И шкуру спустим, так что кости будут видны". Це ж чисто зеківська лексика! Але якщо Щербицькому побудували за бюджетні гроші дачу до 60-річчя на Київському морі, цього майже ніхто не знав. Я знав, бо мій родич був мент. А тепер про "Межигір'я" знають усі. А це все одно, що поставити діагноз.

Який?

– Неосталінізм. Їм хочеться монопольно володарювати й наживатися на цьому. За часів Сталіна найбільше наживалися на ­ГУЛАЗі. Мій дядя працював начальником табору на Алтаї. Він там був просто князь – усе краще йшло йому. Мої знайомі жили у блокадному Ленін­граді. Лежать гори трупів, не працює водогін, сміття виносять на вулицю. А з будинку Жданова викидають апельсини.

На столі старенький ноутбук. Питаємо Горбачова, чи користується інтернетом.

– Хвильового з екрана перечитував "Я. Романтика" – то якось і видно краще, і комфортніше.

Порівнює коментарі в інтернеті з написами на парканах.

– Раніше були написи винятково російською, потім – англійською. Нарешті бачу українською. Після такої русифікації ми все ж дочекалися українського періоду!