Кожного року на Різдво ми у моїх батьків. 

Так уже склалося. Батьки чоловіка не мали таких традицій, а мої - так...

Село наше залізничне. Не зовсім село. Це,скорше ,залізниця, навколо якої - декілька вулиць, за якими поля і шляхи, ліщинні зарослі, сінокоси, ставки і дуга річки... А ще: заводик, хлібозбиральзя, база комплектації, автогараж.... Таке собі промислове центрове місце біля історичних, рясно политих кров'ю місць.

В цьому селі були свої традиції. І свої свободи. 

Станція - так називали її коротко, була вольницею. Колгоспники - раби радянського часу подивлялися на неї з заздрістю: цивілізація

Правда, школи у цивілізаціі не було. Але була можливість вибирати, куди ходити Рівновіддалених сіл було аж три. Транспорт ходив до усіх. Краса.

В цьому вільному, новому поселенні, вдавалося, як не дивно, краще зберігати традиції. Не було школи та вчителів, яких примушували шпигувати за учнями на Великдень чи Різдво, парторгу, чи ще там когось. Заводське начальство приїздило з міста і привозило аромат іншого життя та байдужість до місцевих звичаїв. 

Ми ходили колядувати. Бабуся вчила нас гарних колядок та щедрівок, але ми виспівували примітивні "Коляд-коляд" - бо важко було запам'ятати. І ми ходили: темні  вечори, теплі вогні домівок, привітні хозяйки, цукерки інокли і гроші.

А ще бабусині оповідки... їх терпкий, припорошений присмак на куті... Дідух у кутку.

Я дуже хотіла, щоб мій міський син також відчув . 

Хоч щось.

Цього разу ми роздивлялися фотокартки. Ті давні, чорно-білі, з розмитими подекуди контурами. Скільки тих людей мого роду пішло, залишивши по собі лише картку і ім'я. Скільки не залишило нічого. 

Я завжди цікавилася давниною. Малою заходилася серцем від почутого. 

Войни, мертві діти, голод, арешти, розстріли... це все було. Зараз це сприймається оголеними нервами. Це перестало бути казкою. Коли хтось не повертається з фронту, коли комусь нищать домівку, коли десь поряд оккупація, "рєволюционєри" наводять прорядок і нищать здобутки.

Що допомагає не тужити: Розуміння, що було і щастя, любов, героїзм, розвиток.. Що ми перемогли. Раз є я. І є продовження роду, то життя перемогло. І моя країна перемогла. 

Я тоді, в дитинстві,  зрозуміла, що потрібно брати хороше, світле, добре, тоді  менше буде можливості передавати біду з роду в рід. Оці протяжні колядки, який навчився співати мій син, не лінуючись, як я колись, оті оповідки, оті фото... все треба брати і передавати. В цьому сила, яка переможе ницість и бруд

Оті різдвяні спогади назавжди зі мною, як і моя мудра бабуся. 
Нові різдвяні спогади будуть у мого сина, вони будуть і далі. 
І колись моя правнучка буде розглядати на пошарпаному планшеті статі кольорові фото і посміюватись: яка дивна була ота прабабка Оксана. Смішна якась, з очима, повними бісиків і сліз. Дивна. і сподіваюсь, що вона захоче дізнатися про мене щось. І знайде те, що потрібно передавати далі....

П.С. Коли я дивлюсь на білявого найменшого племінника, який так відрізняється від нашого смаглявого братства, то дивуюсь, в кого він?  Лише моя мама білявка. 

Питаннь нема, коли бачиш мамині дитячі фото. Він схожий усім: навіть нахиленою часто головою набік, нахмуреним лобиком і закорцюбленим носиком. Це ж треба таке!  Думаєш, коли бачиш, коли бабусина копія чимчикує до заборонених цукерок і зовсім не згодна ділитися з бабусею, строго кажучи одне з найулюбленіших слів. "НІ!"