дню народження Лєніна присвячується гиги)


Чого всі люди свято впевнені, що найкраще – не вирізнятися з маси, не світитися голою дупою на морозі, не рипатися зайвий раз, тоді й їх ніхто не чіпатиме і всім будуть райскіє кущі? По-перше, ніяких райських кущ не буде, це я вже вам точно обіцяю. По-друге, за шо вам ті райські кущі, якщо ви для Бога – ніщо? Як у «Бійцівському клубі», може, не варто бути одним з мільярдів, зіркою в небі? Може, Божа ненависть краща за Божу байдужість?
Але, знай, що всі ці мої принципи носять суто декларативний характер. Я майже чітко знаю, як я ХОЧУ жити, але жити так я не можу. Тут вже без декларацій. Не знаю, що мене тримає у собі. Може, те, що я, хоч і люблю самотність, все одно – стадна істота, палітіческойе животнайе, як казав Арістотель(?). І речі, які мені хочеться робити, я хочу робити в компанії з кимось. З кимось, хто не те щоб дуже мене розуміє, та принаймні не буде виголошувати раз по раз «Оце ти туууууліш!», чи «На хуй воно тобі всралося?!», чи «Не страдай хуйньою». Але, схоже, що така лафа мені не судилася. Ну і хуй. Suck my cunt and go fuck yourself.
Лінь, лінь-матушка – ось що мене тримає, причому лінь настільки непереможна, що страх та й годі. Бєспалєзна усе звертати на оточуючих, на них і без мене всі все звернуть. Можливо, варто зайнятися чимось більш еммм… ні, я не казатиму цього банального слова - корисним? Таке риторичне питання годиться задавати люблячій, але суворій матусі своїй непутящій дитині, але аж ніяк не мені - до самої себе, до того ж.