Cогодні був холодний ранок,дійсно дуже холодний на сірому небі тільки й лишився надкушений місяць,немов його коштувала примхлива дитина,а тоді викинула на вже беззіркове сіре латаття.Дійшла до зупинки а вітер таки не вщухав і гнав по небу хмаринки як пастух овечки, а ці хвилясті пані так і линуть до Місяця накривають його як гларузь шоколад,і співають пошепки колискову,щоб вночі мав сили світити закоханим,і співати тиху, нікому не відому крім них двох дитячу колискову маленькому Янголу, а там на з упинці бодай вгледіти хоч одну посмішку,нє всі стоять насуплені кожного своє гнітить,укожного своє гризе..мучить ніби дихать не дає,а коли ти намагаєшся привітатись посмішкою з Паном Місяцяем і з тим самим улюбленим небом, то відразу відчуваєш як тебе свердлять ті не привітні вузенькі шпаринки .що раніше називались дзеркалом душі, очі що колись таким самим тихим,спокійним ранком так не стримно і не вблаганно цілувала спутниця і так палко не хотіла пускати до дружини.Нарешті автобус,тряска яма за ямою навіть за вікном нічого не вгледиш від постійних стрибків...потім нарешті свіже повітря...вітер куйовдить волосся нащо воно йому здалось? може бавится як дитина,чи то осінній вітер так ніжно прощається перед довгою розлукою незнаю,озираюсь навколо...пусто,прямую до ліцею знаю що мене там чекає ті самі не привітні обличчя, привітання шаблонні, і заїжджені до дир, послідовні фрази, ніби по сценарю живемо.Дзвоник почалися муки...шуткуємо на уроках,підколюємо жорстокими жартами а тоді ще й ображаємось підлітки.Перерва овва скільки людей і всі шмиголяють туди-сюди знайомі обличчя, привіт-бувай і все через вікна що в ліцеї зовсім не видно неба і того місяця що сховався разом з коханкою нічкою від своєї дружини Сонечка.Залишається мріяти,я завжди мрію,думаю, тільки не розумію нащо.(?)
Кінець для додому. Вдома моя кішечка люба манюня треться ніжиться радіє...мм а в моїй кімнаті ніжний такий приємний запах лимону,в моїй кімнаті стоїть невеличке деревце зовсім маленьке хоч йому вже і 4 роки, це маленьке деревце цвіло і в свій сезон і коли йому заманеться але плодів не було ніколи,ми з мамою так засмучувались бо хотілось щось вибаюкати виплекати власними руками,бачити як росте,виростає,стає гідним до вживання до життя.Минуло непомітно 4 роки і ось перші плоди причепився лимон такий зелений запашний повернутий на схід * мої вікна виходять на схід * і ось уже росте-виростає мій Лімонка такий вже виріс як дитячий кулачок,потім сідаю за комп і моє життя на мить перестає існувати а потім пришвидшений пульс ми переписуємось, потім вечір а за ним і нічка.Пора.Лягаю,вкриваюсь таким приємним МОЇМ покривалком-одіялком і мрію,спочатку крадькома ніби хтось підслуха а тоді так гучно різнобарвно і сміливо ніби кричу на весь світ щоб всі чули чого я хочу.В моїх вікнах блистить пан місяць з своєю коханкою любляться до ранку аж доки не час розтаватись.А іноді тільки під ранок у вікні видно ВЕНЕРУ так другу планету...мм яка вона грана на місячному простирадлі я розрізняю її і Велику Ведмедицю і все...але Венера така зачаровуюча, мм не можу відвести погляд а тоді паночка нічка приходить насила Дрімоту щоб я не бачила що вони коять з місяцем і тільки зірочки як свічки на столі закоханих будуть свідками скоєного. ТИ СНИШСЯ МЕНІ ;))