Знаєш, взагалі-то я сиділа в одному дивному літературному кафе, коли захотіла щось написати тобі. До речі, я неправильно тримаю ручку.

Давай вип'ємо кави?

Я розповім тобі про своє "нове життя". У ньому так мало вільного часу... Я  справді починаю боятися за те, що можу залишити щось важливе у минулому. Уявляєш собі, перші декілька днів я навіть губилася у часі.

Знаєш мою звичку створювати собі проблеми і закохуватися в нереальне та нереальних (ось, наприклад, зараз в одного з поетів)? А мої 36 годин у добі? Все це залишиться.

Тут читають Ліну Костенко. Я люблю її. І Стуса, як не дивно. Треба перечитати.

Ще кави?

- "... Жінки втомились бути не прекрасними..."

Здається, сьогодні я знову довго не зможу заснути (так-так, і знову це "невідомо, навіщо трапляються такі ночі" ©)

Ось, чого я не розумію: навіщо мені усі ці книги, зустрічі, подорожі, концерти...? Я щось шукаю, якусь відповідь на питання, якого не можу сформулювати. Але я знайду.

Ні, ти не думай. Я щаслива. Дійсно щаслива. Просто настрій такий. Буває. Особливо восени.

Я терпіти не можу каву і не знаю, кому це все пишу.

Хто ти?