Вампір – вічно живий

Безперечно, що жодна з постатей народної демонології чи-то взагалі потойбічного світу не зробив такої кар’єри у творах художньої літератури як вампір/упир. В окремих епохах, таких, наприклад, як романтизм, популярність цих персонажів зростала, що було пов’язано з духом часу, його особливою почуттєвістю, а також винятковою зацікавленістю потойбічним світом та темою смерті.
Вампіричні мотиви експлікуються у романтичній літературі, зокрема у баладному жанрі, який чи не найкраще надається для реалізації ситуацій, що відбуваються на межі світів. Слов’янська романтична балада найчастіше використовує певну модифікацію вампіричного мотиву, який можна умовно назвати «зустріч з мертвим нареченим/нареченою».
Подібні сюжети мають кілька витоків. По-перше, це власна демонологія, повір’я, оповіді. А. Міцкевич у циклі лекцій з історії слов’янських літератур, говорив про те, що вампіризм для слов’ян є природним явищем, таким, наприклад, як для німців – провидництво. «Є докази, – зауважував А.Міцкевич, – на те, що байки про вампірів мають спільний початок й походять від слов’янських народів» .
По-друге, чеський фольлорист Ї.Горак називає цей сюжет на німецький лад – «Lenore», вказуючи тим самим на одне з джерел популярності мотиву. Адже саме балада «Ленора» Г.А.Бюргера (1773) (мотив повернення мертвого нареченого) та «Наречена з Коринфу» Й.В.Ґете (1797), (вампіричний мотив поєднаний з мотивом повернення мертвої нареченої) мали велике, хоча подекуди й перебільшене, значення на поширення досліджуваного сюжету в усіх європейських літературах. Крім «німецького» існував ще один виток популярності сюжету, який умовно можна назвати «англійським». Його джерело – в англійських та шотландських народних баладах, таких, наприклад, як «Дух Вільямса» («Williams Ghost») зі збірника Т.Персі (1765), після виходу якого в Європі розпочався справжній «баладний бум».
Таким чином, «сюжет про мертвих наречених», а саме його літературні експлікації можуть мати принаймні два джерела: усна традиція народної творчості багатьох народів, що сприймається як власна, питома, тобто – фольклорне та літературне, спровоковане популярністю подібних творів в інших літературах.
Інваріант сюжету. Можна зробити припущення, що смисловим ядром інваріанту, за структурним методом, є наступні «постійні величини»:
• 1. Кохання, заручини або весілля молодят, унаслідок чого створюється певна нова спільнота.
• 2. Порушення цієї спільноти, спочатку – розлучення (розставання), яке є рушійною силою розвитку сюжету, а потім й остаточний розрив (насильницький, примусовий) внаслідок смерті одного з них. Характер смерті й спосіб поховання мають тут визначне значення – адже саме мерці, які не зазнали відповідних похоронних обрядів, за віруваннями багатьох народів, мають здатність підніматися з могил і вештатися світом.
• 3. Дії однієї сторони (рідше двох сторін) на встановлення ладу й справедливості, тобто на відновлення союзу, що спричиняє зустріч після смерті, яка втілюється у зіткненні світів: реального й потойбічного.
Таким чином вибудовується проста життєва історія, яка повторювалась на цьому світі не одну сотню тисяч раз, та яка уже в залежності від особливостей національних чи етнічних міфологій або народних уявлень та знань наповнювалась відповідними смислами, розгорталась у просторах реальності і потойбіччя, доповнювалась невірогідними, фантастичними подробицями тощо. Можливо саме у буденності подій та у діалектичній закономірності обернення звичайного на незвичайне й коріниться загадка поширеності мотиву «про мертвих наречених». Це подібне до побутування у культурному просторі «героя з тисячею облич», який у своїх діях проходить магічне коло триєдності: відторгнення – ініціація – повернення, що за Дж.Джойсом Дж.Кембел називає «мономіфом» . Так само з тисячею різних облич проходять наративами культури мертві наречені. Всі вони є різними, кожна пара проживає свою, неповторну історію, але в основі кожної з них лежить подібна триєдність «мономіфу»: встановлення єдності – розрив, смерть – спроби відновлення. Тому при усій своїй різноманітності ці дивні пари, що ніяк не можуть змиритися з розлукою, будуть так подібні одна на одну.
Причини популярності. Популярності мотивів, їх вдалим мандрам, вочевидь, мають сприяти певні чинники, серед яких не останніми будуть такі:
– наближеність до розповсюджених життєвих ситуацій, що є нібито зовнішньою оболонкою сюжету;
– одночасне інтригуюче, цікаве небуденне наповнення, тобто зміст сюжету.
Такі сюжети не можуть зістаритись і втратити свою актуальність через глибокий і органічний зв’язок із загальною картиною світу, з виявами подій, які за простотою зовнішньої оболонки приховують глибокі і таємничі екзистенійні змісти.
Однак, пояснити розповсюдженість мотиву тільки простотою і наближеністю до життя, що нагадує популярність мексиканських серіалів, було б надзвичайно просто. Очевидно, тут існують більш складні психологічні чинники, які не дозволяють забути цю історію. Один із них – притягальна сила цікавості й страху, що криється у кожній особистості та найпростішим способом задовольняється при ознайомленні зі страшними історіями. Тему страху література як один з найбільш впливових і потужних ретрансляторів настроїв, почуттів і думок на людську свідомість плекає здавна.
У контексті цих розмірковувань слід звернути увагу на зв’язок сюжету «про мертвих наречених» з його упирево/вампіричними модифікаціями, що у багатьох випадках значно загострює дещо пріснуватий та сентиментальний сюжет, особливо його смислову ланку – «зустрічі після смерті».
На це звернув увагу І.Франко й ємно та стисло висловив у розвідці про «Тополю» Т.Шевченка: «Під впливом християнства, а головно під впливом аскетичних і песимістичних сект маніхейських, давня віра в солідарність і симпатію між мертвими і живими перемінилася у віру в упирів, котрі по смерті шкодять людям і всилуються погубити їх тіло і душу» . Таким чином, давня складова інваріантного мотиву, яка вказує на те, що між мертвими і живими немає екзистенційної прірви, що вони належать одному світові, можуть спілкуватися між собою і закохані можуть зустрічатися без шкоди один для одного, перетворюється на трагічну ситуацію розриву без надії на її залагодження. Замість коханих, які можуть, повернувшись на певний час з потойбіччя, приголубити, з могил встають упирі і вампіри, що прагнуть крові . І ті юнаки, що загинули на війні, у чужій стороні та відійшли у той світ без належних похоронних обрядів, змушені не тільки поневірятись світом після смерті, повертатись за своїми нареченими, а й перетворюватись на жадібних до крові потвор.
Звичайно, тут не йдеться про повне ототожнення «мертвих наречених» та упирів/вампірів, це була б занадто просто. Тим більше неможливо вимагати від красного письменства так званої чистоти сюжету, адже література має зовсім інше послання, втілене в індивідуальний творчий замисел автора: зацікавити читача, донести до нього певні ідеї, передати почуття та настрої. Однак те, що між мотивами «мертвих наречених» та «упирів/вампірів», особливо у розгортанні фабульних наративів є певна семантична і стилістична єдність – важко заперечити.
Наблизитися до таємничого, страшного, жахливого, пережити в оповіді те, що не відбулось (і дуже добре) у власному житті, долучитися, доторкнутися до потойбічного і одночасно лишитися самим собою, не покидаючи звичного оточення, не міняючи способу життя – ось ще одна запорука успіху сюжету «про мертвих наречених» і не тільки. Тим самим чинникам завжди завдячувала і завдячує популярність пригодницька і містична література, тому таким успіхом користуються сучасні детективні романи, література fantasy, трилери, кримінальні серіали тощо.
Однак, вампіричні мотиви мають ще одну прикмету, яка забезпечила їм надзвичайну популярність в літературі протягом століть, а особливо це увиразнилось на сучасному етапі. Окрім здатності з’єднувати світи: реальний і потойбічний, бути своєрідним медіатором між ними, упир має ще одну властивість – тому що він живе дуже довго, якщо не вічно, він, таким чином може з’єднувати часи: сучасне й минуле. Цю властивість вампіричної істоти геніально використала у своєму найновішому романі Галина Пагутяк «Слуга з Добромиля».
Художній час твору охоплює період з XII по XX ст., увесь він поєднаний присутністю головного героя, який є сином упиря та відьми, такі істоти у вампірячій термінології називаються джампірами. Це персонаж, який має насправді «тисячу облич», тобто здатний їх змінювати, для простих, звичайних людей він не є небезпечним, бо вбиває тільки тих, «кого не даль». Сама авторка вважає, що опирі – це віщуни, відьмаки, дуже потужні люди, які мають інакшу кров, вони наділені надприродними здібностями. То не є якась навчена банальна відьма. Це ціле плем’я, що живе за своїми законами з незапам’ятних часів. Опирі зовсім не мають на меті знищити людський рід, вони своєрідні санітари суспільства. Кров вони п’ють дуже рідко, хіба коли втрачають свою чи коли потрібна енергія.
Історія добромильського упиря є дуже привабливою, гарно написаною, захоплюючою. На мою думку, вона є дуже корисною з краєзнавчої точки зору: знайомі географічні назви: Львів, Добромиль, Лаврів притягують не менш, а то й більш ніж яка-небудь екзотика. Страшенно хочеться чогось свого. Авторка прекрасно відчуває і передає історичні реалії: побудова монастирів, набіги татар, побут люду того часу – усе це заповнює лакуну, що існувала у нашій художній літературі. Це історія переказана найсучаснішою літературною мовою.
У романі відбувається зіткнення двох часових площин: дія починається у 1939 році, коли радянські червоноармійці пльондрують один із монастирів, потім переноситься у 1949 рік, а тут у монастирі вже влаштовано психіатричну лікарню, у горах ще чути постріли, бо триває війна, хоч і партизанська між УПА й Червоною Армією. І саме у цей час, й у цьому місці з’являється загадковий персонаж, який розповідає своє життя головному лікареві.
Він називає себе Слугою з Добромиля, це, як було сказано, джампір, який не тільки не викликає страху чи відрази, а скоріше повагу й симпатію. У цій істоті поєдналися людські й демонічні властивості, надприродні здібності й досить сентиментальні переживання. Він живе на світі дуже довго – з XII ст. і увесь цей час приречений на самотність, шукаючи власного місця на землі.
Сама авторка сказала про те, що історія Слуги з Добромиля – це історія вірності, яка триває 800 років. Протягом усього цього часу джампір зберігає вірність Купцеві, який знайшов його на дорозі після смерті матері й навіть після смерті рятувальника він залишається йому вірним. «Слуга із Добромиля, як сказав один мій знайомий, це своєрідний Антиніцше – надлюдина, яка перебуває на службі у малих світу цього. Бо це його вибір. Служити і прислуговувати – абсолютно різні речі. Він нічого особливого не робить, ніколи не воює, не служить князям, лише дає їм поради, торгує добромильською сіллю. Та люди покладають на нього велику надію. Взагалі, в українського народу є дуже потужна ідея Лицаря-заступника, людини, яка захищає слабких, їхні права, яка береже своє стадо, як добрий пастух від вовків. І саме таким є цей слуга. Коли лікар у романі питає людей, за що вони так люблять того слугу, то у відповідь чує: „Бо він має нас за людей, а не за бидло». Своєю поведінкою та делікатним ставленням він піднімає у людей гідність та віру в себе. Це і потрібно найперше нашому народу. Перестати бути бидлом у власних і чужих очах».
Де ж справжнє зло? Хто є його носієм? Який час є страшнішим – темне середньовіччя з голодом, вампірами й неприборканими силами природи чи ХХ століття з рафінованим злом, яке чітко бачить свою мету й має потужні засоби боротьби з нею. Таким рафінованим, виваженим, чітко визначеним злом виступає у романі Г.Пагутяк радянська імперія, слуги котрої ототожнюються з образом антихриста (скажімо, капітан НКВС, який отримує суто вампірську насолоду від крові та вбивств). Тому й задамо собі питання – а хто є справжнім вампіром.
Джампір Слуга з Добромиля виконує у романі Г.Пагутяк дуже важливу функцію сув’язі часів, нерозривного перебігу історії і для цього образ довгожителя видається найдоречнішим.

(2008 р. Друкується вперше)