Вот так, наверное, принимали в козаки тех, кто был чужой крови....
-
-А дозвольте, батьку, та до вас пристати?
-Ти скажи у вічі, басурманин клятий,
Віруєш ти в Бога, чтиш Святую Трійцю?
Маєш щиру вдачу та гостру шаблицю?
-Маю щиру вдачу, до руки шаблюка,
П'ю горілку, отче, доки стане духу.
Вмію я хреститись, вмію молитовить,
Щоб Січі дістатись, був на все готовий.
Не було коняки - та дістався пішки,
І на кпини брали - сам сміявся трішки.
Не дивіться, батьку, на смагляву шкіру,
Я в нерівнім бою вмію бути щирим.
Не дивіться, отче, в косоокі очі,
Як натягну віжки - море перескочу.
Я лишень до Сечі доки добирався,
Все свої ж забрали, та й ні з чим зостався.
- Добре, сину, добре, справжній ти козаче,
По таких козаках земля наша плаче,
Бо загинеш в бою - кинуть у могилу.
Всі ми, врешті, ляжем, як забракне сили...
Тож скажи останнє, не боїшся смерті?
- Мені, батьку, жити тяжче, ніж умерти.
Хтось, може, заплаче по сирітській долі,
Може, хтось побачить, де я ліг у полі.
Через літа многі виросте калина..
Так, я басурманин, але я й людина.
Я козак!
- Ну й доста. На то твоя воля.
Будеш, сину, зваться
Перекотиполе.