я віднедавна перестала сприймати фільми, як фільми, книги, як книги. не створювалися вони, щоб ми сприймали їх так. за кожним великим творінням стоїть велике послання. це ж не машини створювали, не роботи. хай там мільйонні бюджети, хай там ціла армія операторів, режисерів, видавців, продюсерів. хай там актори грають. хай грають фантастино, але ж найперше - це історія. історія, яка народилася в мозку конкретної людини. її досвід, її пережите, її сприйняття світу. шедеври не створюються аби стати шедевром. за кожним шедевром стоїть людина. її світ.
тому я зараз так сприймаю будь-який твір мистецтва. не важливо, музика це, чи кіно. я наче бачу, чую, відчуваю, що це значно глибше, живіше, особистініше. я наче стою та слухаю, що конкретна людина хотіла тим сказати. а якщо зі мною слухають сотні тисяч, мільйони. стоять розкривши роти, повертають через сказане своє життя на 180 градусів, плачуть, або сміються.... оце вже шедевр. тут не засперечаєшся. я не применшую заслуги усіх тих, хто дає тому шедевру майбутнє. навпаки щиро захоплююсь, бо вони зуміли розгледіти, підхопити, подарувати життя тій ІСТОРІЇ ЛЮДИНИ, ІІ ПОСЛАННЮ.
раніше я так не сприймала. просто собі дивилася. щось зачіпало, щось ні. пригадую, як вперше читала Кен Кізі ще у школі. навіть книжку ту пам"ятаю візуально. знаєте, така стара із закрученими, наче гусінню сторінками. вона так пахла, як пахнуть старі книжки, а папір був таким жовтуватим та шорохуватим під пальцями. обкладинка м"яка, глянцева. я тоді точно пам"ятаю, що читала і плакала. я розривалася у своїй симпатії між Макмерфі та Вождем Шваброю. мені хотілося бути то одним, то іншим. я вигадувала, що відчуваю в собі ту і ту силу. але то був лише початок.
я пригадую як дивилася "Політ над гніздом зозулі" в театрі Заньковецької у Львові. досі у пам"яті старі, з протертою червоною оббивкою сидіння. напівпорожній зал. моє перше відвідування цього театру. я побачила афішу цієї вистави і не могла не піти. хоч грошей тоді не дуже й мала, бо навчалася. пригадую, як затягла подругу Таню на виставу і вона ледь не заснула там, а я сиділа немов зачарована. досі у пам"яті яскрава помада акторки, котра грала медсестру.
потім мені казали, що фільм ліпший за книгу. потім мені казали, що книга краща за фільм. я нікому в таких речах намагаюсь не вірити. сприйняття - річ дуже індивідуальна. дуже рідко трапляються люди, з котрими ти на одній хвилі. з котрими можеш відчувати однакові емоції та ними ділитися.
фільм не кращий за книгу, книга не гірша за фільм. це все не має жодного значення. я давно мала в голові цих героїв, цю оповідь, ці картинки і нині вони ожили. зробилися ще більш реалістичними. я наче поторкалася до усього, що і так довгі роки жило в моїй свідомості.
мораль цієї історії дуже проста. оце все - НАШЕ ЖИТТЯ. дуже багато з нас отак живе. одні намагаються звільнитися, як Макмерфі. але згорають, згорають раніше, ніж вдається втекти. вони згорають, але це аж ніяк не сумно, бо вони намагалися. правда - намагалися. а це вже перемога. це вже свідчить про те, що коліщатка в голові крутяться. що ти не той, котрий добровільно прирік себе. ти не той, над ким постійно хтось буде. хтось, або твій власний страх.
інші приходять до цього поступово. плекають в собі ту силу, наче слабку рослинку. вони йдуть до того роками, десятиліттями і врешті стають сильними, а вже після цього вільними.
хоч вільні і ті і інші. бо важлива спроба. ніхто нас не оцінює за вчинки. оцінки в праві давати лише ми самі. давати собі.
кожен може піти. піти, куди його кличе серце. або просто вибрати, де йому зручніше. ота славнозвісна "зона комфорту". що вона дає? та нічого, крім забуття і оніміння душі. світом блукають мільйони душ, які отак добровільно прирекли себе. вони їдять, ходять вулицями, займаються сексом, або не займаються. але не живуть.
пригадуєте, як він запитував у Біллі:
- а коли ти зможеш?
- коли в мене буде вільний вікенд?
- а зараз ти зайнятий?
- ні
- то роби!
(хай не дослівно, але суть)
- коли ти це зробиш???
- коли???
- коли ти матимеш, час, сили, бажання, коли ти врешті перестанеш боятися, коли спробуєш жити так як тобі хочеться, робити, що тобі до душі?
- коли???
- колись, зараз, чи таки ніколи???
та втеча до себе є принциповою. без неї життя нічого не варте. правда.
я нікого тут не вчу, не наполягаю. просто десь в мені говорить і Макмерфі і Вождь.
мабуть, я почула те послання людини, яка це створила.
***
і я плакала й цього разу. так як і над книжкою. а сльози - це голос серця.