це відчуття, коли ідеш містом, де тобою ходжено-переходжено, а нині ніхто навіть не очікує побачити.
на тобі темні окуляри, наче додатковий захист від несподіваного втручання. коли ж те втручання трапляється, відчуваєш себе розвідником, який провалив спецоперацію і котрого накрили "на гарячому".
стоїш, ніяково посміхаєшся, бо ж наче ти не тут, а вони цього не розуміють. щось навіть запитують, а ти намагаєшся зібрати думки до купи та швидко вигадати якусь прийнятну версію свого перебування, версію життя, в яку б їм було зручно повірити.
чим менше місто, тим про дрібніші речі говорять люди. у автобусах обговорюють формочки для печива, чий чоловік учора прийшов п"яний, хто з ким полаявся. навіть музику ніхто не слухає.
тут немає оцього властивого для більших міст відгородження, навпаки цілковите проникнення, але те проникнення таке не цікаве та поверхове, що стає сумно і хочеться дуже швидко кудись тікати.
може тут є інші люди. і вони для мене герої. бо вміють наче виринути над усім тим.
я якось починаю розуміти, не питання де жити, питання, серед яких людей жити. ти можеш навіть не спілкуватися, але певна кількість на один квадратний метр людей зі смаком, своїм внутрішнім світом, якимось дивним чином формує особливу атмосферу місцевості довкола. поки що не розібралася, як це працює.
ці люди п"ють каву на лавці у парку, вони читають книги, вони спілкуються з азартом, що самому хочеться підійти та щось додати до розмови. але тут практично немає таких людей, або я усіх їх загубила. лише одиниці лишилися. дуже шаную їх та бережу.
маленьке місто рідко буває самобутнім, хоч я знаю і такі міста. законсервоване, без доступу свіжого повітря, нових людей та ідей з часом воно перетворюється на марево.
ти йдеш крізь те марево, наче крізь старий, давно не цікавий тобі фільм. ідеш у своїх темних окулярах і час наче зупиняється, а рухаєшся лише ти. або навпаки, ти стоїш, а воно, наче дитяча карусель, крутиться довкола тебе.
