За час навчання у Львові я змінила якусь нереальну кількість квартир. В мене наче якась ідея-фікс була пожити в різних кінцях міста. Спочатку знайшла однокімнатку на Патона. То було моє першеньке житло. Раз поверталася додому пізно і заблукала в дворах. Не могла згадати ні будинку, ні під"їзду. Ходила дві години, доки на одному з поверхів побачила знайомий зелений смітник. Як же я там раділа та стрибала, бо думала, що ночувати доведеться просто неба. Улюбленим заняттям, пов"язаним з тією квартирою, для мене була довжелезна по часу поїздка в трамваї. Їхати слід було майже годину. За цей час я встигала прочитати нову книгу на "зарубіжну пресу", повчити вислови з латини, навіть конспекти на коліні подописувати.
Наступним житлом стала невеличка хатка в районі Янівського цвинтаря. Зупинятися потрібно було біля костелу Святої Анни. Хатка та була примітна тим, що квартира здавалася у напівпідвальному приміщенні. Там постійно було темно і ми з подружкою цілими днями спали. Навіть інколи на пари не ходили.) Коли ж ходили і поверталися додому останньою маршруткою, казали водієві гонорово "прошу стати біля кладовища". Виходили і "уходили в ночь".
Третю хату я знайшла там же, на вулиці Маринецькій. То була якась неймовірна мансарда з бабусею-господинею, схожою на бабу-яку. Подруга Таня казала, що їй там неймовірно смердить старим. Тому ми купували мандарини, їли їх днями, а шкірки розкладали по усій хаті. То була якась мандаринова сесія.
Далі я знайшла квартирку біля головної пошти. То був якийсь крутий будинок, в якому раніше жили місцеві шишки. Господиня також виявилася вдовою якогось львівського начальника. Вона була до сказу скупа і економила на опаленні. Газову грубку вмикала лише пізно ввечері. От тоді я зрозуміл, що це таке, коли від холоду настає розпач і хочеться плакати. Цілу сесію я просиділа застужена на ліжку, натягнувши на себе весь привезений одяг і дуже сильно страждала. Та квартира була найгіршою.
Ще я мріяла колись пожити на проспекті Шевченка і знайшла квартиру поруч. То була квартира мрії. На кухні вже о восьмій сиділа нафарбована та зачесана 75-річна Людмила Яківна. В одній руці тримала філіжанку кави, в іншій цигарку. У квартирі були старезні красиві меблі і купа книжок. Якась нереальна просто бібліотека. Людмила Яківна ходила навшпиньки, коли я сиділа за книжкою і тихенько повторювала "Боже, это единственная девочка, которая читает".
Останньою моєю львівською квратирою, стала кімнатка на Підзамче. Вперше я мешкала у внутрішньому дворику. Житло нам здала стара дивна пані. Єдине про що попередила - не перевдягайтеся перед вікнами, сусід навпроти - актор театру Заньковецької і він збоченець.
Так ось скінчилася моя львівська одісея.
