Кілька днів тому мені розповіли історю про дівчину, яка вчилася на перекладача, але хотіла бути скрипалькою. Закінчила вуз, вступила у музичний. Їй залишилось довчитися рік. Трапилось так, що її вкусила за палець власна домашня кішка. Почалася гангрена. Лікарі сказали, палець потрібно відрізати. Скрипка була її мрією.
Я знаю історію про молодого хлопця, котрий сліпий і працює журналістом на радіо.
Ось просто зараз прочитала текст про безногого скульптора. Кілька років тому його на трасі збила машина. Чоловік опинився у сніговому заметі. Відморозив обидві ноги. Йому їх ампутували. Почав пити, потім сам кинув. Каже: глянув на матір і так стало її шкода. Вирішив, що мусить чимось займатися. Почав різьбити дрібні речі. Зараз робить великі скульптури із дерева. Мріє зустріти кохану жінку, яка бачитиме в ньому чоловіка, а не каліку.
Я знаю історію про хлопця, який чотири разу вступав у юридичний вуз і таки вступив, бо мріє бути адвокатом.
Серед моїх друзів є дівчина, в котрої була пухлина у матці. Лікарі сказали, не зможе мати дітей, якщо прооперують. Порадили народити вже і тоді зробити операцію. Вона на той час не мала чоловіка. Зважилась, народила прекрасного синочка. Нині вилікувалась і виховує його.
Не знаю чому, але подібні історії просто переслідують мене останнім часом. Наче вмисне, аби показати, що, коли життя кладе тебе на лопатки, з'являєтсья зовсім інша сила. Ніким і нічим не керована, вона наче штовхає тебе зсередини. Підказує, куди йти. Я знаю дуже багато історій, коли люди знайшли своє справжнє покликання саме після ось таких життєвих катастроф.
Кожному даються випробування по силі. Одні ламаються від найменших, інші вистоюють і стають іншими людьми. Таких відразу бачиш. Від них йде особливе тепло, світло, у них зовсім інша енергетика.
Ніщо і ніхто не може зламати людину. Лише вона сама себе. Дуже не люблю сльозливих історій про тих, хто опустився, втратив віру в себе, життя. Не те, щоб я не жаліла таких людей. В таких випадках кажу, краще не жаліти. Якщо можеш - підстав плече, допоможи. Але за умови, що людина сама хоче щось робити, змінюватися. Інакше, доведеться тягти її на собі усе життя. Це не робить честі вам, жодним чином не допомагає тій людині.
Колись давніше прочитала у Полозкової про подвиг і сподобався дуже момент:
"Если бы мне нужно было написать рассказ о подвиге в нынешнее время, я написала бы о человеке, который узнаёт, что у него рак в терминальной стадии, но на протяжении последующих нескольких месяцев или лет своего угасания умудряется не выпить всю кровь из своей семьи собственным отчаянием и ужасом, а, наоборот, приходит к благодарности и смирению (я знаю таких людей). Я написала бы о том, как человек, которого пытались отравить, чтобы присвоить его бизнес, выживает и по длительному размышлению отказывается мстить своему отравителю, потому что у него мать пожилая, да и вообще, просто отказывается, хотя имеет все возможности и права (и такого знаю). Написала бы о человеке, у которого жена и двое маленьких детей, и он работает в небольшой конторе пиарщиком, а еще редактирует киносценарии. И ему нужно написать роман — так нужно, что он бросает работу, закладывает машину и отдает все деньги жене. И он пишет год с лишним, а она носит ему бумагу и сигареты, и когда он заканчивает роман, они должны уже всей округе. Чтобы отправить роман издателю, он продает ее миксер и фен. А она смеется и говорит: «Ну не хватало еще, чтобы роман оказался плохим» (это Маркес и жена Маркеса).
Вообще, каждый раз, когда выбираешь что-то чуть менее очевидное, чем руководствоваться первой реакцией, ты уже немножко пионер-герой. Каждое оскорбление в твой адрес, после которого ты ловишь себя на том, что искренне сочувствуешь оскорбляющему, или какой-то слишком легкий способ заработать деньги, которым тебе вдруг не хочется воспользоваться, — шаг, во-первых, к тому, чтобы прослыть чудаком, а во-вторых, на том самом духовном пути, как бы громко это ни звучало. Это не героев не стало, и подвиг не исчез, это просто официальная пропаганда никак не может понять, как ей работать с изменившийся шкалой ценностей, кого похвалить. Она этого не знает и не узнает, по крайней мере, пока не изменится. Но мы-то — мы в курсе."
Погоджу.юся, часто з такими людьми, тими, хто пережив оцю життєву, духовну трансформацію важче, ніж зі звичайними. Вони у більшості кристально чесні. Навіть на шкоду собі. Можливо, тому, що все було поставлене на карту. Кожен з них зрозумів справжню ціну речей.
В житті не треба чекати якогось горя, щоб стати іншим. Навіть просто слухати себе - велике геройство. Відчуття, що потрібно розвернутися та піти зовсім у інший бік, ніж від тебе очікують. Можливо, сказати правду. Завершити безперспективні стосунки. Зробити те про що мрієш і ніяк не наважишся. Усі ці геройства зосім не позбавлені сенсу. Вони повертають нас до нас же самих. Складно, через тернії змушують пробиратися до своєї сутності. Коли ти вже ступив на цей шлях, звороту не буде. Ти муситимеш дійти.
Якщо ж трапилось випробовування, важливо зрозуміти для чого воно. Який урок ти можеш винести.
