Вранці, коли забирала речі з роботи, за мною дорогою ув"язався великий чорний пес. Майже такий, про котрого я мрію, лише з білою плямою на грудях.
- Малий, нічого не маю для тебе, - кажу йому з жалем.
У руках несу два великих пакети.
Він кілька вулиць мовчки біжить поряд.
- Шкода так, - продовжую із ним розмову, бо чомусь відчуваю, що він дуже голодний. Думаю, куди б зайти дорогою та щось купити.
Раптом з церкви, повз яку проходимо, виходять дві літні жіночки. Починають кликати пса і дістають із сумок якісь пакетики з їжею. Він щасливий почав їсти. А у мене було таке дивне відчуття збігу, наче я вмисне його сюди привела, а ті жінки також знали, що ми прийдемо.