Учора думала, що взагалі не буду писати про цей фільм. Найперше, тому що він надто особистісний. Крім того, мій щоденник і так перетворюється поступово на якийсь кіноблог. Але я не дуже на те зважаю. Бо кіно стало цікавити на зовсім іншому рівні, значно глибшому. Я стала переглядати його більш осмислено, чи що. Насолоджуюсь операторською роботою, звертаю увагу на розкадрування, якісь найдрібніші деталі, дуже пильна до сценарію. Дивитися фільми для мене нині, наче гортати книгу, сторінки котрої живі і промовляють. "Любов" Міхаеля Ханеке я шукала довго. Спочатку прочитала про цю стрічку в якомусь кіноогляді. Загорілася подивитись. Шукала, але не знайшла. Потім на очі трапилися кілька рецензій і я знову почала шукати. Аж нині вона сама мене знайшла. Чому я кажу, що кіно дуже особистісне, бо ти наче підглядаєш за головними героями. Це на сто відсотків їх світ. Взагалі, люблю фільми, в котрих змальоване звичайнісіньке життя. Люди їдять, ходять у туалет, слухають музику, розмовляють. Зайвий драматизм інколи виглядає надто театрально і великим мистецтвом треба володіти, аби вписати той драматизм у канву життя героїв органічно та цілком очікувано. Півстрічки я дивилася спокійно, другу половину плакала. Певно, вона зачепила в мені щось особисте. Те, що я пережила і маю подібний відбиток. Історія до банальності проста. Двоє стареньких живуть тихо-мирно. Слухають класичну музики, читають один-одному, разом їдять. Потім жінка хворіє і починається голгофа для обох. Для неї - бо втрачає себе, для нього - бо втрачає її, для обох - бо втрачають вивірений і зручний світ, який мали. Мені дуже сподобалось, що Ханеке показав це дуже спокійно, без зайвого драматизму та надриву. Але дуже відверто, чесно. Так як воно є. Може навіть ще чесніше. Здивувало, що протягом усього фільму в мені жила надія. Здавалося ось зараз усе зміниться і вона одужає. Можливо, так передавалася надія, котрою жив головний герой. Хоча його надією були спогади про усе що було, про життя. Зрозуміла для себе, що любов - це чесність і це не просто. Вона потребує постійного самоконтролю. Любити чесно можуть одиниці і ті одиниці, зазвичай, одинокі, бо не вміють миритися з половинним, четвертинним почуттям, почуттям для зручності. Чесно кажучи, краще нікого не любити. Ні не так, краще не вдавати що любиш, а дати можливість людині знайти щось своє. Тим самим розчистивши і свій життєвий шлях для справжнього, унікального, на сто відсотків твого. Відчула також, що в мені росте бажання писати. Не знаю поки що це буде - невеликі ессе, більші твори, сценарії, але бачу, що поступово починає відходити усе зайве і вимальовуються сюжети, які хочу фіксувати.
Хочеться аби ми не розмінювалися. Аби були чесними з собою та іншими. Аби вміли розгледіти справжнє і мати мужність бути самому. Не прив"язувалися до людей та речей, але високо цінували. Розуміли свободу свою і свободу рідної людини. Давали можливість рости, розвиватися, бути собою.