Я включила старый ноутбук с разбитым экраном и нашла там свой дневник, который я писала, когда мне было 23-25 лет. Я писала это все вымышленному ЕМУ. Много думала, анализировала. Все записи на украинском, и это меня очень радует. Так мои мысли звучат красивее. Перечитала до последней буквы и поняла. что многие моменты были пророческими, много я видела и понимала уже тогда. Кому интересно, не ленитесь, прочитайте все (сорри, кто не знает украинского, переводить не буду принципиально). Еще нашла интересные старые фото и отрывки детсткой книги про ангелов, которую я писала. Выложу все чуть позже.
пс. первый раз, когда выкладывала что-то глюкнуло. теперь - полный текст дневника.
(фото того периода, когда я писала детсткую книгу. Очень возможно вернусь к написанию сказок).
ХТО СКАЗАВ… ПРАВДУ?
Промінь сонця, притрушений пилом, раз по раз, вихоплював на вкритій тріщинами стіні старі пожовклі фото. Фіранки на вікні також гармоніювали з картками та були невизначеного молочно-жовто-сірого кольору.
На той час я рідко вдивлялась в оточуючий світ, більше у власну душу. Що це мені давало? Та нічого. Лишень головний біль, неспокій та постійне невдоволення власною персоною.
Хоч, з рештою, тішитись не було особливо й чим. Величезні з пів обличчя зелені очі, довге золотаво-каштанове волосся, кілька веснянок та безбарвні пухкі вуста, - ось невеличкий перелік моїх маленьких приводів для гордості. Усе інше, включаючи сумнівний літературний талант, не варте жодної уваги.
Звідки лишень я узяла, що володію даром читання чужих душ? Звідки, якщо дати лад у власній - для мене велика праця. Хоча, можливо, просто проблеми краще вирішувати, спостерігаючи за ними зі сторони. Тоді з’являється розуміння та усвідомлення ситуації. Можливо, від того, що одного разу зручно вмостившись за столиком кафе, тримаючи філіжанку ароматної кави в руках та вислуховуючи сердечні страждання чергового візаві я враз зрозуміла, що питання, які ми ставимо самим собі доволі часто покликані аж ніяк не вирішити нашу проблему, а ще далі загнати нас у глухий кут.
Якби життєві вчинки та невдалі висловлювання можна було видаляти так само легко як незугарні рядочки бездарної писанини на екрані монітору. Аж ні… Слід знати, що кожне слово, кожен жест, кожен навіть найневинніший натяк глибоко закарбовується у серці.
Коли я бачу людей. Звичайно, краще незнайомих, намагаюсь для кожного вигадати його власну життєву історію. Можливо, не зовсім правдиву, проте органічну із його образом, зовнішністю, типом поведінки. Інколи ми самі не усвідомлюючи власного місця у житті, заганяємо себе в рамки, створені іншими. Рамки, які на думку оточуючих, мають здатність стати вдалим антуражем.
Доволі часто той антураж «вибиває» нас із загальної гармонії і більше руйнує, ніж зцілює…
Закони логіки не спрацьовують, коли ми прагнемо відшукати крізь міріади людських душ – ту єдину, яка заповнить порожнечу власного життєвого простору.
Звабливі матерії протилежностей, крига та полум’я у дійсності нищать одне одного, а не доповнюють. Два мінуси не завжди перетворюються на плюс, а два вибухи ніколи не створять єдиний Всесвіт.
Що ми мислимо, на що сподіваємось, коли віримо у те, що протилежності поєднуються. Не поєднуються. Лишень на хвилину ми зупиняємось, роздивляємось, приглядаємось, втягуємо обпеченими ніздрями дивний аромат та присмак. Потому, охолонувши, відходимо у бік.
Я нікуди не відходила. Аби відійти, бодай посунутись людина повинна бути мужньою. Неприборкане, неприборкуване відчуття самотності тяжіє над усіма нами. Що таке улюблені речі? Хто такі кохані люди? Лишень зайвий доказ нашого невтомного бажання оточити себе потрібними дрібницями, застрахувати, захистити від самотності.
Самотність – не стан, не психологічна категорія, не витвір уяви. Самотність – неподільна сутність кожного. Народжуємося ми поодинці. Самотужки виборюємо у цього світу право на життя і на смертному одрі ми також самі. Жодна, найулюбленіша істота не розділить з нами холодної миті забуття.
Коли мене запитують чому я втікаю від реальності оточуючого світу, я відповідаю:
- Мені боязко.
Я страшенно, до прикрості залякана суспільними нормами, ідеалами. Вважаю життя людини, спрогнозувати котре можна бодай на рік уперед, нічого не варте. Якщо ти можеш сказати, що буде завтра – тікай світ за очі. Ти втрачений. Твоя життєва матриця захопила тебе. Твої вчинки, скеровані власними думками та прогнозами перетворили тебе на раба, робота, зомбі… самого себе. Хіба ж так можливо? Бути власним рабом? Цілком та повністю.
Я також частково у рабстві. Я не буду сміятись з каліцтва, не буду нищити інше життя, не вирву з рук довірливої її останню пристань – кохання.
Навіщо воно? Навіщо хитати головою, розмазувати солоні сльози, роздмухувати приспаний вогонь у грудях. Навіщо казати неправду, якщо значно простіше, приємніше бути відвертим.
Відвертість – найбільше досягнення людства за усі віки, століття, роки, хвилини, секунди. Відвертість виділяє, викристалізовує нашу справжню сутність. Робить наші вчинки правильними, органічними із вічними законами Всесвіту.
Коли я гортала …надцяту книгу, покликану дати мені розуміння мене самої, якось раптово я осягнула – я сама – це в першу чергу я сама. Ні він, ні вона, і навіть не суспільство. Я – це я, із власними життєвими примхами, негараздами, сумнівами, прорахунками. Будучи відвертою я в першу чергу роблю крок на зустріч собі. Не вам, не йому, а лишень собі.
Навіщо кожному із нас дзеркало, в якому відображається неправдиве зображення, навіщо портрет, на якому будете зображені не ви. На-ві-що?
Не потрібно, не варто, не логічно. Та чомусь так є. Що це? Наше виплекане з дитинства бажання ідентифікувати себе крізь призму інших. Вирізняти власні позитивні якості, лишень порівнявши їх з якостями оточуючих.
Я впевнена, переконана, нині більш, ніж остаточно – великі – це ті, які залишились вірні собі, до болю органічні, розчинені у власному я.
Хто сказав, що егоїзм це недолік? Це великий дар, неосяжний талант любити себе, розкривати у собі Всесвіт… Знаходити в собі його… ЗА ОБРАЗОМ ТА ПОДОБОЮ…
1:0 НА ТВОЮ КОРИСТЬ
Вітаю, ти вижив! Вижив! Стрибай до гори, адже ще є шанс усе змінити. Розпочати життя з нової сторінки, нової доріжки, нового файлу.
Вже нині, негайно, відразу скажи собі:
- Усе не так.
Якщо ти заспокоїшся – все втрачено. Доки протяг дихає у спину, а скроні стискають прохолодні долоні нездоланих змін – починай рухатись.
Геть неспокій, геть невпевненість. Якщо ти є – отже, ти найкращий. Крізь мільярди прудких сперматозоїдів саме твій дійшов до кінця.
Переконана природний відбір починається задовго до нашої появи на цьому світі. Точніше – за 9 місяців.
Нині ж кожен із нас досконалий. Я не вірю в геніальність, унікальність. Кожен унікальний по-своєму. Це не банально. Я у дійсності переконана в цьому. І якщо зараз ти з сумом схилив голову та вирішив, що все втрачено, а життя обійшло тебе узбіччям, - схаменись. Забороняю про це думати. Ні не так. Думай, проте конструктивно. Якщо пройшло – чому не зупинив? Якщо не досяг, не дотягнувся, можливо, тягнувся не у тому напрямку.
Я не знаю досконалих жінок. Жінки прикрі істоти. Я знаю досконалих чоловіків. Хоча б тебе.
Проте… у жінок потрібно повчитись одній простій речі. Жінка як кішка з дев’ятьма життями, володіє найдієвішими рецептами людського щастя, успіху, виживання, якщо хочеш. Жінка вміє нав’язувати, зупиняти, підминати, розчиняти у власному я. Не вір тому, хто називає жінок слабкими істотами. Він лукавить. Матерія жінки значно складніша, непередбачуваніша, підступніша. Коли чоловіки нас нищать, руйнують наш світ, повір, ми просто дозволяємо їм це робити.
Одні отримують задоволення від теплих та лагідних обіймів коханого, інші - справжній екстаз від небаченого, нечуваного, нестерпного страждання.
Давай зізнаємось. Інколи ти страждаєш. Гіркота оселяється у серці, думках, погляді. Я знаю цей погляд. Чому він у тебе такий сумний, з відтінком втоми та легкого розчарування? Навіть коли посміхаєшся прикрість не полишає очей.
Хіба ж тобі ніколи не щастило? Звичайно, щастило. Просто, коли ти тішився, мало не стрибав догори, вона здивовано поглянула в твій бік – і ти зупинився. Одягнувши закостенілу маску байдужості, всівся навпроти.
Твій загублений сміх лунким дзвоном стоїть у моїх вухах. Більше ти не сміявся. Щиро, відверто, по-хлопчачому азартно. Ти став іншим. Іншим тебе зробила вона.
Агонізуюче бажання нових звершень, агонізуюче тому, що ти ніколи не ступиш далі власного горизонту. Чому? Тому що у тебе не вірять. Не вірять натхненно, постійно, з насолодою. У тій зневірі вчувається заздрість. Заздрість до твоєї досконалості, унікальності, потенціалу.
Тому в чергове, коли хтось не віритиме в тебе - у відповідь не вір в ту дурнувату невіру. Ти найкращий і ти це знаєш. Навіщо зайві докази, якщо варто просто підійти до дзеркала та переконатися в правдивості цих слів.
«ДІВЧИНА З ОБКЛАДИНКИ»
Зовнішність рідко щось вирішує. Можливо, навпаки. Інколи думаю, що усі ми бачимо рівно стільки і рівно так як того бажаємо. Це я до того що краса – поняття не просто відносне. Фізична привабливість найвідносніша вигадка людства.
Одного найжахливішого дня я таки спробувала підігнати себе загальноприйнятим нормам та критеріям. І я жахнулася. Жахнулась, бо та що дивилась на мене з примарної далечіні дзеркала була геть не я, а запрограмована іншими більш-менш вдала моя копія. Навіщо мені копія?, - подумки відзначила я і… розбила дзеркало.
Звичайно, це символ. Інакше кажучи я знищила в собі те дурнувате бажання манірності, бажання подобатись.
Чому жодна людина не прийшла у цей світ, щоб подобатись виключно мені, справляти на мене враження? Чому я повинна справляти враження на когось? Чому повинна грати за його правилами та відповідати якимось дурнуватим уявленням. Уявленням про що?
Я не навиджу психологічних порад, про те як змінитися в той чи інший бік, стати досконалою. Ні не правда! Я від них тащуся! Тащуся від того, що ніколи такою не буду. Мій мікрокосмос вже аж надто мій, щоб я ділила його з іншими.
Ти ж не живеш бебехами назовні. Чому ж вивертаєш душу, коли зустрічаєш бодай найменший натяк на відразу оточуючого світу до власної персони.
Хто така «дівчина з обкладинки»? Для мене це символ. Символ суцільної глупоти та обмеженості.
Чоловік з обкладинки – це також щось. Я зустрічала їх надто багато. І мені ставало сумно. Чоловік з обкладинки – це частково ти, бо намагаєшся відповідати певним моральним принципам та стандартам. Нехай, апелюючи скажеш, що ми живемо у суспільстві, отже просто зобов’язані відповідати суспільним принципам та нормам. Що ж, відповідай. Тішся з того, що у твоєму власному житті не буде жодної яскравої фарби. Я не навиджу пастель. Я її боюсь. Ця безбарвність та спокій засмоктують мене у свій меланхолійний вир сумних посмішок та втомлених поглядів.
У чому сутність гріха? Він яскравий. Яскравий за умови власної абсолютності. Я люблю абсолютні речі – речі, котрих не буває. Саме завдяки їм ми вчимось розрізняти вічні категорії добра і зла, віднаходити ненависть у коханні.
Пригадуєш, як він сказав:
- Якщо здерти з поверхні землі усі тіні – ми перестанемо розуміти, що світло – це світло. Це болісно, прикро, але це так.
Біль – також річ унікальна. Мені довелось його відчути. Дивно, та коли болю, страждань занадто - втрачаєш почуття реальності, а звичний для кожного больовий бар’єр у прямому сенсі зникає. Так і з душевним болем. Якщо надто довго страждати – з часом страждання починають приносити задоволенні і навіть втіху. Нерозділене кохання – не біда. Це великий дарунок, неземна благодать, неоцінимий скарб. Розділене кохання – це троянда, що максимально розгорнула власні пелюстки і від того не стала прекрасною, навпаки викликає почуття огиди, вульгарності, перенасичення.
Ніколи не можна казати останнє слово. У цьому не потрібно переконуватись. Потрібно просто не казати. Потрібно завжди йти, залишаючи двері ледь причиненими. Не обертатись у слід, проте відчувати на відстані кожний порух коханого серця.
Я не кажу зайвих слів. Ніколи не лізу до душі з власними почуттями, бо розумію – кохання є доти коханням – лоскотливим та пекучим, доки ти не сказав про нього вголос. Усе інше не рахується.
Я переконана, що кохати, по-справжньому, беззастережно та захопливо можуть лишень люди не створені одне для одного, а ті, що серед мільярдів собі подібних самотужки відшукали власну половинку та зробили усе, аби вона була поряд. Це правда, коли кажуть, що ідеальні стосунки можливі між чоловіком та жінкою, які немов би уособлюють колони, що підпирають одну стелю, але між якими вільно гуляє вітер.
Я не вірю в те, що кохати можна лишень завоювавши. Не знаю прикладів, коли завойовник палко освідчувався власному трофею, здобичі (називай як бажаєш). Жалість, відчуття провини, прагнення турботи, Кохання там немає. Можливо, й на краще. Бо мені болісно спостерігати за такими почуттями. Почуттями, коли впевнений у собі завойовник, зобачивши кров жертви, сам перетворюється на бранця.
Ти не бранець, проте ти не вільний. Я не бачу волі в твоїх очах, не відчуваю свободи в рухах. Ти боїшся. І цей страх збуджує тебе. Тебе тішить мить викриття, якою б болісною вона не була.
Викриття взагалі річ унікальна. Коли мене застають, так би мовити, «на гарячому» я отримую насолоду, яку не порівняти з нічим у цьому житті. Це своєрідне сексуальне вдоволення, коли від найменшого натяку на можливу небезпеку робиться гаряче там (…) і я вже знаю чого хочу.
Хто не бажає подібного – нехай перший кине у мене камінь. Хто бажає – хай підійде та поцілує.
У цьому світі фригідних почуттів так мало справжньої пристрасті, натхнення. До слова, пристрасть – також річ відносна. Коли вона «розіграна», немов карта, у складній картковій грі – я втрачаю інтерес. Мені болісно спостерігати за «латиноамериканськими» пристрастями із задиранням спідниць до гори та обмацуванням найпікантніших місць. Я полюбляю інше – прохолоду, відчуження та палаючі вуста і очі водночас. Коли хочеш – та зась. Можеш – та не маєш можливості. Це значно цікавіше, ніж вмостившись на канапі розсунути ноги та сказати:
- Бери мене, я уся твоя.
Почуття жалю до таких жінок не моя життєва філософія. Переконана й не твоя. Подібні речі змушують протестувати та в чергове демонструвати власну холодність та неприступність. Для чого це? Та так… Маленька гра. Сумна гра, якщо хочеш. Бо повір, я також вмію палати, проте зовсім іншим полум’ям. Не тим, що обпікає, а тим, що залишає на шкірі відчуття приємної прохолоди. Я вмію бути різною, якщо ти того бажатимеш. Я вмію зникнути, коли ти мене кликатимеш. Я можу безпомилково (і це лячно!) відгадати кожне найпотаємніше твоє бажання, найневідчутніший порух твоєї зболеної, розпеченої душі. Душі романтика, лицаря, душі сильного чоловіка, душі дитини, душі поета…
КУДИ ТИ ЙДЕШ? У СПА…
На той час я мала багато мрій. Різних, барвистих, гострих, інколи двозначних. Я мріяла про щасливе майбутнє, ідеальні стосунки, мріяла про успіхи у кар’єрі, вірних та справжніх друзів, красу, пристрасть, захоплення.
Я мріяла про те, що колись – ставши успішною та визнаною, в решті-решт, здобуту незалежність, самостійність, самодостатність, котрих так прагну. Всім серцем, кожнісінькою клітинкою, частинкою, молекулою, атомом багатостраждального замріяного серця.
Доволі часто я мріяла про ідеальне місце. Коли замислювалась – в уяві негайно зринав образ маленькою мансарди з невеличким віконцем.
Важливе (вагоме!) місце в моїх мріях неодмінно займала величезна книжкова шафа.
Переконана, що книги, які читає людина можуть розповісти про неї значно більше, ніж наймаститіші та найавторитетніші психологи, психіатри, психоаналітики.
Я знаю, що думати про чоловіка, який обожнює Стівена Кінга, я ніколи не повірю жінці, що захоплено гортає Жорж Санд, я тричі озирнусь услід юній дівчинці, притискаючій до серця малесенький розтріпаний томик Франсуази Саган.
Будь чесним та визнай, що ти також мріяв. Мріяв про різноманітні речі.
Мрії тримають нас на цьому світі. Змушують заплющувати очі та з головою поринати в невідомість.
Хоч, зрештою, можна й не мріяти. Так навіть краще, адже немає нічого найгіркішого як нездійснена мрія. Прошу лишень вірно поставити наголос. Неодмінно нездійснена, а не нездійснена.
ПІВЩАСТЯ
«…Мандрівниця пілігримна, загнана життям на шпичку.
Пересичена, манірна, двічі увійшовша в річку,
Двічі зраджена й забута, виплекана марним часом,
Переконана невірно, камнем скинутим з Парнасу...»
Чому півнеба, півхмари пишемо разом? Якщо є пів’яблука чи буває півкохання, півщастя, півсексу, напівпристрасть. Мабуть, ні. Та ніби так. Складні життєві категорії, котрі на початку замислювалися творцем як абсолютні, недоторкані, унікальні ми перетворили на звичні буденні речі. Ми запросто можемо віддаватися, не почуваючи до людини бодай приязні, лишень тупу звірячу пристрасть, ми миримось та живемо поруч, не відчуваючи основного, незаперечного, неподільного на шматки, частини – кохання.
Розміняне для зручності, воно поступово перетворюється на такий самий предмет побуту, як старе улюблене крісло, чи помаранчевий кухоль, з котрого щоранку п’єш каву.
Закохані більше не будують власний світ. Окремий, унікальний, віддалений світ власної пристрасної галактики. Вони підлаштовуються під оточуючий. Деформують власні уявлення один про одного, підганяють кохану душу прийнятним стандартам. Зазирають в найпотаємніші закамарки душі, шукають скелети у шафі і старанно відшліфовують фасад взаємності аби половинка – та інша - цілком та повністю відповідала ні не власним уявленням - уявленням оточення.
Коли чую означення – гарна пара – ледь стримую себе аби не підійти та не запитати:
- А звідки ви знаєте? Чому гарна? Лишень тому, що фасад почуттів відповідає якимось і кимось вигаданим стандартам, вони гарно посміхаються та зазирають один одному у вічі?
А я бачу іншу пару. Відчужену, заглиблену у власні світи. Вони крокують, ніби й поруч та цілком окремо. Я бачу цих чоловіка та жінку. Вона – дотепна, вродлива, трішки самозакохана, подекуди інфантильна, подекуди до болю виважена та раціональна. Жінка-дівчинка. Жінка-дитина. Котра вірить у диво, щаслива у дрібницях, а не в пошуку глобального, незвіданого, незбагненного щастя.
Десь там є він. Він знає цю жінку. Він відчуває її. Знає чому саме сьогодні вона одягла червону сукню, чому плаче, переглядаючи добру радянську мелодраму. Він знає, що вона ніколи не буде поруч із ним. Не буде поруч із жодним. Адже і він, і той інший не вміють, не можуть збагнути її вимучене, вистраждане бажання збудувати власний світ кохання не на перетині інших світів, а якнайдалі від прикростей цього світу.
Жінка інша, жінка не щаслива….
Замість прокидатись вранці від солодкого болю вчорашньої ночі кохання, вона зустрічає ранок із традиційною приспаною втомою, на зім’ятому не коханням простирадлі. Вона отримує натхнення від вітру, хоч мала б знайти його в теплому подиху чоловіка, котрий з просоння пестить її мрійливу та мовчазну.
Вона зварить кави – замість загорнутись в зім’яте їхньою пристрастю простирадло та узяти до рук кухоль, котрий їй подасть він. Вона піде до душу. Сама. Гарячі струмені обпечуть її та нагадають, що то могли б бути його гарячі руки. Вона одягне вишукану білизну. Для себе. Для коханої. Вона відчує її прохолодну шовковистість. Вона замислитися, стягне із себе трусики та з викликом одягне нелогічну, проте неймовірно спокусливу червону сукню.
Вона буде така одна у місті. На вулиці правильних, раціональних думок та почуттів. Вона зупинить помахом руки старенький автобус. Вона посміхнеться самотньому дідусеві біля вікна та всядеться поруч. Він не зрозуміє, а може раптом згадає. Себе – колишнього. Вона скоса позиратиме у вікно, мрійливо розгладжуючи сукню на колінах. Вона наївно сподіватиметься, що зім’ятий у долоні квиток буде щасливим.
А далі піде дощ. Їй дістанеться від проїжджаючого авто, від вітру зламається парасоля. Я люблю її крокуючу із смутним поглядом зелених очей, мокрим від дощу волоссям, зламаною парасолею, великою нежіночною сумкою.
Вона прийде та всядеться поруч. Вона завжди всідається поруч. Мовчазно зазирає в очі, намагаючись відчути, зрозуміти чому оточуючий світ не може прийняти її такою. Зрозуміти, що вона робить не так, що вибиває її із приємної, буденної для кожного гармонії.
Я знаю, що це. Але промовчу. Я не скажу їй, що її біда від…. Кохання. Того, що приносить щастя, того, від котрого беруться діти, через котре розгортаються війни. Її біда від самої себе - вічної пілігримної мандрівниці любові.
ПІД ЛІЖКОМ
У маленькій запущеній квартирці із затишним орнаментом стареньких квіткових шпалер вона колись давно пізнала щастя.
Стрімке відчуття лоскотливого польоту, розділене навпіл, веселкою його посмішки та блискавками його очей.
Чашка брунатно-ароматної кавової рідини, забута на кухонному столику. Один капець біля ліжка, інший геть на балконі. Рухаючись, немов сомнамбула вона губила речі, забувала відчуття.
У дійсності так, картинки наших відчуттів найбільш химерні та примарні. Мить, чи найщасливіший момент тане, спливаючи, немов пісок, крізь пальці.
До балкону вона не йшла, ніби повзла, прибита тягарем песимістичних думок, почуттів.
Останнім часом її душа рідко літала. Так, спиналась на зламані крила, підводилась, здивовано озиралась довкола та… падала. Знищена байдужим сприйняттям, розпеченого на червоне, сонцем людського традиціоналізму та передбачуваності.
Ще вчора було іншим. Віра. Непохитна віра в унікальність, особливість, неповторність.
Сьогодні усе не так. Десь, колись, чомусь вона осягнула – кожен день, кожна мить – це аскеза. У кожного вона своя, але усе наше життя підпорядковане самобичуванню, самознищенню, самокатуванню.
Що це? Таки собі хитромудрий план спокутування? Спокутування заради чого?
Водночас, чи робить це спокутування нас сильнішими, вибудовує цеглинка за цеглинкою нашу волю.
У житті ми геть не часто керуємось власними, я підкреслюю, власними бажаннями. Приклад? Та дуже просто. Навіть коли ти, буцімто, прагнеш влаштувати собі приємну хвилинку, маєш на меті покращити свій емоційний стан… Для чого? Аби більш гармонійно вписатися в оточуючий світ, не почуватись у ньому вигнанцем.
Частково, кожен із нас вигнанець. Прихований вигнанець. Ти часто засуджуєш когось? Останнім часом я узагалі дала собі слово утримуватись від будь-яких осудів. Я не встановлюю норми, більше того – я навіть ним не відповідаю.
Хто дав тобі право бодай на один зневажливий погляд, осудливе слово?
Аби не засуджувати – потрібно просто відпустити віжки власних почуттів та поглянути як далеко вони тебе заведуть. Потому озирнутись довкола та раз і назавжди замовкнути.
Щастя та горе – категорії абсолютні. Можливо, й занадто. Водночас, вони надто миттєві, примарні. Більш тривалим є інше – наші думку про те ж щастя та горе, наше сприйняття.
Що заважає кожному з нас бути щасливим? Ні не так. Хто? Ми самі? Про це вже знаємо. Збіг невипадкових випадковостей? Також лишень частково. Бути щасливим заважають думки. Ти часто на чимось розмірковуєш? Постійно? Навіть у вісні? Я знала.
Отже, чого у світі найбільше? Саме думок. І хто після цього візьме на себе сміливість проголошувати, що думка в нашому житті має другорядну вагу?
Чому люди у більшості так схожі? Чому існують загальноприйняті канони, норми. Чи не тому, що наші думки не залежно від нас значно матеріальніші за будь-яку іншу матеріальну річ. Проте, це інша матерія. Непізнана більшістю із нас.
Десь на рівні інтуїції в мені живе відчуття того, що людство (не почулося!), геть ціле людство можна врятувати або ж навпаки знищити, опанувавши силу впливу на людську думку.
Хоча… Окремі таки це розуміють. Окремі навіть не зовсім вдало користуються, вводячи маси в оману. Це як клацнути пальцем. Страшно те, що чим простішим буде оте клацання тим більш загіпнотизованим буде кожен із нас. Мені вже нині відверто шкода людину, котра десь і колись таки стане володарем думок. Інколи мені відверто жаль саму себе за те, що я постійно над цим усім замислююся.
Бійтесь тих, хто володіє даром читання чужих душ. Бійтесь та тікайте, якщо у вашій душі є що читати.
Коли ти «прочитаний» ти більше не потрібен. Я знаю багатьох таких «прочитаних» людей. Вони «стоять припалі пилом» на горішній полиці моєї свідомості. Я не буду стирати того пилу. Я зніму та покладу їх під ліжко. Аби не заважали.
Не дозволяй нікому себе читати. Залишай бодай одну сторіночку недописаною. Не вирваною, а саме недописаною.
Водночас, не дозволяй вписувати до тієї власної «книги життя» хоча б одне зайве слово. Не слухай тих, хто тобі диктуватиме, що і як. Лишень сам. Лишень так вірно. Нехай із помилками, нехай із кресленням та великими чорнильно-кривавими плямами, але… сам.
Більшість це дратуватиме. Попереджаю вже зараз. Але ти мусиш бути сильним. Мусиш витримати той тиск. Мусиш не зламати перо власного сприйняття. Лише так.
СТИЛЬ КОХАННЯ
Пригадуєш, як я казала тобі, що ніч занадто довга? Занадто довго для нас із тобою. Вчора ти пішов, залишив на столику непрочитану газету, на кухні недопиту каву, на серці нерозділений біль.
Я сиділа серед цього нудного кохання та колупала нігтем зашкарубле відчуття самотності.
Ніколи не казала тобі залишися. Ніколи не казала, ніколи й не буду казати. Не можливо залишити того, хто думками, серцем, емоціями, мріями, відчуттями не зі мною.
Мама часто повторювала мені, якщо чоловіка потрібно добиватися, прагнути, завойовувати – це не твій чоловік.
Ні я не воїн, я не хочу бути воїном у коханні. Я хочу бути слабкою. Я хочу бути собою. Непередбачуваною, нехай ненормальною, але я хочу бути… так, просто бути для тебе. Чи для нього, а може для іншого.
Хто ви? Де ви? Де ти? Той, хто обіцяв зробити мене щасливою?
Вже зараз одягайся та виходь на вулицю, адже, можливо, що я вже вийшла з дому, поспіхом замкнула власним ключем двері квартири та стрімко мандрую тобі на зустріч.
Ні, я не та блондинка, що посміхаючись та обережно минаючи черевичками на високих підборах кожну грудочку, кожен камінець поспішає до автобусної зупинки. Ні, я не та сексапільна та вродлива брюнетка, що примружившись роздивлятиметься тебе із викликом. Ні я не руде та наївне дівчисько, що вмостилося на старій обшарпаній лавці.
Я поруч. Я дихаю тобі в потилицю, я та, що зовсім випадково торкається твоєї руки та, немов обпечена, відсмикує її. Я та, що пізно вночі стоїть під ліхтарем та роздивляється калюжі, котрі виблискують шоколадом багнюки.
Ще вчора я бігла додому. Ні не бігла. Правда – не до дому. Я бігла туди, де я могла писати. Це правда, це страшно, але поволі я починаю усвідомлювати, що мій дім – там де я можу писати. Байдуже, що довкола обшарпані стіни та пустка, байдуже, що я не пам’ятаю, коли востаннє їла, а поруч зі мною стоять припалі пилом кухлі вчорашньо-місячної кави. Я пишу – і це істина. І так, ніби, секс і втричі краще за секс, і це ніби щось всередині лоскоче тебе ніжно та приємно і хочеться посміхатися та писати, писати, писати.
Про що? Про людей. Про місто в котрому живу. А ти знаєш де я живу? Я живу там, де ніхто не живе.
Вчора мій товариш художник розповів мені, що вирішив намалювати місто, в котрому не буде людей. Як це? – перепитала я.
- То будуть вулиці, будинки без вікон. Адже, якщо немає людей – нема й вікон. Для чого комусь клапті неба, якщо на них нікому дивитися, - резюмував він.
Мені байдуже. Ну то й що? Ти думаєш про мене так? Так, що у мене зводить шлунок і я починаю вірити, що я безмежно втрачена для усіх та кожного. Втрачена для тебе, втрачена для себе.
Не знаю. Хай так. Проте я за жодні скарби світу не проміняю цю свою втраченність на дурнувату впевненість у завтрашньому дні. Я ніколи не бажала і не бажаю бути у чомусь впевненою.
Я пригадала, як одного теплого осіннього дня я йшла старим містом. Припалі пилом вулички... Я йшла та зазирала в очі, ніби вишукуючи загублений скарб. Я не знайшла його. А, можливо, я й не шукала.
Просто зупинилася та минувши ріг вулиці вийшла на вкритий осіннім листям та осіннім сонцем проспект. Розхристаний, обрамлений багряними кленами, осіннім павутинням та моїми думками проспект життя.
Маленька книжкова крамниця з вензелем «НТШ» на вивісці. До біса той вензель. І вітрина брудна. До біса брудну вітрину. Що це? Герберт Уельс, Оноре де Бальзак, Екзюпері. Купую. Загорніть мені півкіло цих солодких дитячих спогадів. Скільки? Чверть життя? Ну хай так! Беру.
Тут я можу дихати. Лишень тут обпікати легені присмаком старовини та минувшини. Так просто викинути геть пожовклі картки, розтрощити на друзки уламки щастя. Я так і зроблю. А потім підійду та роздмухаю на усі боки оте розтерте в пил щастя за вітром. Нехай летить.
Ми йдемо з тобою. Я тримаю тебе за руку. Обожнюю цей стан. Я не знаю, куди, в якому напрямку потрібно йти. Мене ведеш ти. Вказуєш дорогу, спрямовуєш, підтримуєш, обіймаєш рукою.
До болю хочеться притиснувшись до тебе, покласти голову на плече та йти… байдуже куди… Просто довіритись.
Ми підемо прямо, потім звернемо праворуч, далі ти підхопиш мене та допоможеш подолати високий бордюр-перепону. Ми будемо довго так йти. Рука в руці. Тепло.
Далі я мовчки обійматиму тебе за талію, коли ти поспіхом відчинятимеш вперті, непоступливі як я колись двері квартири. Я хочу зайти разом із тобою до темного, прохолодного коридору та притиснутись у пітьмі. Дотягтися до потрісканих губ, провести по них язиком та глибоко і пристрасно тебе поцілувати.
Я знаю, що того вечора, тієї ночі ми не будемо спати. Ми вмостимось зручно на старенькому дивані, вкрившись м’якою ковдрою, сьорбаючи спочатку терпкувате вино, а потім солодко-кислий чай з лимоном. Ти дихатимеш ароматом мого волосся, я ніжно пеститиму твою шию поцілунками.
Розмовлятимемо до ранку та нам буде замало. Ти розповідатимеш мені кумедні історії, так мило червонітимеш у пітьмі, коли я збудливо шепотітиму тобі на вухо гарячими від пристрасті та чаю вустами, як я шалено тебе хочу, який ти особливий.
Вранці. А може по обіді, ми нарешті потрапимо до ліжка. До хрумких, прохолодно чистих простирадл. Поспіхом стягнемо із себе одяг та швиденько притиснемось один до одного, аби зігрітись від розпеченого на червоно, втомленого від не вивільненої пристрасті тіла.
Я засинаю. Це щастя… благодать… неземна насолода засинати на твоєму плечі….
Аби вранці поцілувавши кілька разів твої груди, шию, живіт… Аби доторкнувшись до тебе пружного та гарячого відчути, що ти мій… увесь… до останку… Випити тебе замість кави, одягнути твій аромат замість найспокусливішої білизни, проковтнути твої зізнання, як найсолодшу цукерку… аби вже знову… зовсім скоро спраглою… потягнутися за новою порцією ТЕБЕ.
ТЕПЛОВИЙ УДАР
Білизна під дахом давно висохла. Тепло сонця, розлите в косих променях пилюки приємно лоскоче повіки та змушує посміхатися. Пил скрізь. Гіркуватий пил та задуха. Дах за день розпечений на червоно щедро віддає тепло. Ні пориву вітру, ні бодай хвилювання найменшої гілячки.
Так добре, коли так. Забуте відчуття тепла. Тепла у всьому. Тепла на серці, тепла в душі, в думках, погляді.
Погляди… погляди… погляди… Я вмію їх дарувати. А може вміла колись… Вміла по-дитячому наївно дивитись на світ і не писати, коли не писалось. Нині ж навіть, коли не пишеться – потрібно класти руки на клавіатуру та як бездарний піаніст видушувати із себе літери, слова, фрази. Добре, коли змістовні, а інколи геть пусті та нездалі.
Зовсім нещодавно я замислилась. Як виміряти талант. Усе має міру та вагу. Чому ж немає міри талановитості, ваги обдарованості. Чи може є, але я їх просто не знаю?
Я десь здогадуюсь, що мірилом талановитості є вік, протягом котрого живе той чи інший твір. Протягом? Колись моя добра подруга виправила мене. Я чомусь любила казати на протязі. – На протязі – це як російською «на сквозняке» вдумливо поправила мене вона. Я погодилась. Тепер я завжди пишу протягом, хоча і далі живу на протязі. Ну це таке відчуття, ніби хтось забув закрити кватирку та двері водночас і тобі неприємно-холодний струмінь повітря постійно дихає у спину. Колись я думала, що це тонізує, стимулює до чогось. А тепер я зрозуміла, що від того люди хворіють. У одних з’являється нежить, а в інших – сльозами обливається душа. Хоч, зрештою, аби вона обливалась сльозами потрібно перш за все ту душу мати. Колись я довго думала, де у людини душа? Ну мусить вона десь бути, якщо усі про неї кажуть. Певно, що мусить. Вперше я відчула її, коли зі мною вчинили дуже несправедливо. Душа розболілася. На долоню нижче грудей. Чомусь сказала саме так, хоча могла, до прикладу, сказати – вище… чого? Хахаха…. Смішно.
І я навіть навчилася гамувати той біль. Можу навчити й тебе. Потрібно просто заплющити очі. Так. Заплющив. Тепер уяви асфальтну дорогу, якою йдеш, йдеш, йдеш, йдеш, але вона неодмінно закінчиться і почнеться зелена травичка.
У мого друга – інша казка. Він фантазує на тему урвища, прозоро-синього неба із однісінькою хмаринкою. Піддивився у Селінджера, певно. Я також свою картинку , певно, десь вкрала. Всі все крадуть однин у одного. Такий світ. Геть тупий став. Колись був дуже розумним. Мені зараз, чесно кажучи, навіть соромно читати твори класиків.
Я сьогодні навіть запитала в одного дідуся, котрий мені захоплено розповідав, як пройшов усю війну, про інший його знайомих, котрі також мають якісь звитяги. Я подумала, що про кожного із цих людей можна написати багато-багато. Аж цілих три томи. А потім раптом замислились. Ні. Чесно кажучи я перепитала його:
- А що зможуть написати про нас, про що ми розповідатимемо? І…..він не знав, що мені відповісти. Він нічого не відповів. Якось дурнувато посміхнувся та перевів мову. І я не стала допитуватись. Бо таки справді не буде чого розповісти.
А чи хочу я щоб розповіли? Певно, що хочу.
Зараз, ось саме зараз мені 26 років. Я сиджу на стільчику та пишу ці речі. Одягнута в білу чоловічу сорочку. Без ґудзиків. Нові я не пришиваю принципово. Не хочу. Колись я обірвала їх з пересердя. Коли поспішала і потрібно було її дуже швидко зняти. Загалом я не є така агресивна, проте люблю в собі такі крайні прояви. Коли зі мною таке починає творитися – я вже не можу зупинитись. Я можу писати заяви на розрахунок, розлучатися, йти через усе місто під дощем босою, чи в прозорій кофтині, яка геть нічого не приховує.
Можна підсумовувати – можна ні. Я доросла, але люблю намальованих янголят, дивлюся мультики, вкрадки купую собі м’які іграшки. За останнього прикольного м’якого ведмедя я віддала аж цілих 80 гривень. Спочатку у мене були вагання між новою книгою Оксани Робскі та тим ведмедем та я вибрала останнього. Мені цінніші сама такі речі.
Сьогодні я пишу тому, що просто сиджу одна дома. Я звикла до самотності. Я звикла розмовляти сама із собою. За це на мене ображаються друзі. Вони потім переказують мені, що піввечора я мовчу, щось мугикаю сої під ніс, посміхаюся сам до себе, а потім щаслива йду додому та ще й дякую їм за гарний вечір. Більшість із них у шоці від такої поведінки, тому у мене немає друзів, а якщо є – то такі самі ненормальні.
Якби мене запитали, що я люблю. Впевнена, це нікому й не цікаво. Я б відповіла, що люблю відвертість. Якби мене запитали, про що я мрію. Я б відповіла, що мрію аби усі кому та інші знаки пунктуації зникли і люди б морочили собі голову над «казнить нельзя помиловать». Кожен би вирішував так як йому більше до вподоби. А так – сумно. Немає жодного вибору. Поставив оту дурнувату кому і все – капєц. Якби мене запитали, що я не люблю, я в б відповіла, що не люблю – Забужко, не люблю спеку, не люблю позичати гроші і коли за мене розраховуються. Колись багато разів казала неправду. Певно, за усе дитинство я стільки набрехалася, що тепер органічно ненавиджу брехунів. Якщо я чую бодай найменші нотки фальші в голосі людини – відразу йду. Все. Зараз я себе не силую й не намагаюсь.
Знаю, що чоловіки сприймають жінок, ніби під копірку. Кожен малює той відбиток, який для нього найбільш прийнятний. Малюйте! Заради Бога. Тільки мені не показуйте. А я не покажу свій. Накрию долонею та повільно розітру, перетворивши на брудну незрозумілу пляму. Вже давно зрозуміла, що немає сенсу створювати той відбиток. Колись у мене в дитинстві були спеціальні формочки для піску. І от я часто намагалася запхнути квадратика в коло і навпаки. Нічого не виходило. Отак у мене й тепер. Нічого не виходить. Я не підхожу до жодної із форм. Усі давно знайшли для себе оте необхідно життєве вмістилище, а мені не щастить. Сумно, звичайно, трішки. Але ж я на протязі. Це словосполучення мені подобається чомусь значно більше. Протягом. Протягом я не хочу. Нехай буде трішки зимно. Лише тоді так приємно заплющити очі, схрестити руки і зігріти саму себе. Нічого іншого просто не лишається. Отак.