На тижні закінчив дубляж "Катині" Анджея Вайди. Писав уже про цей фільм. Зараз думки повернуло на інше - що має відчувати особа, яка вбиває за день кількасот людей? Пострілом у потилицю впритул, коли куля з протилежного боку вириває струмінь з крові, мозку, роздроблених кісток... Особливо, коли це в підвалі, і мозок з кров'ю, волоссям стікає по стінах, чавкає під ногами... Або, як у Дрогобицькій тюрмі в 41-му встромляє живим людям руки в киплячу трансформаторну оливу й потім здираю шкіру як рукавички? Як працює психіка в такого індивіда? Які захисні механізми спрацьовують? Не відомі факти, щоб котрийсь із них повісився чи застрелився. У Дніпропетровську в ямах, де нквдисти заривали розстріляних, під час розкопок знайдено численні пляшки з-під "Московської". Невже їх щось усередині гризло, мучило, і треба було його заливати "бєлєнькой"? Сумніваюсь. Скоріше за все було так, як описує Горліс-Горський у книжечці "Отаман Хмара". Кати - і серед них Ізраїль Лєплєвський, майбутній "народний комісар" внутрішніх справ УРСР - хизувалися, хто краще вистрелить, так, щоб не просто вбити, а щоб пострілом зірвало череп з шиї... Декотрі й досі живі, одержують пенсії від "нєзалєжной" України, Президент на різні людожерські комунцяцькі свята їсть з ними гречану кашу й випиває по 100 грамів... Обурений чимось натовп на мітингах скандує "фа-шис-ти", а не "ен-ка-ве-де"... Я чимало прочитав про НКВД ще хлопчиком, у 60-х. За Хрущова дещо видавали. У 74-му, пам'ятаю, буквально пліч-о-пліч з парторгом курсу (!) Салецьким читали "Повєсть о пєрєжитом" Б.Дьякова. По крихтах, але інформація була. У 1978 послали з інституту на картоплю в село Термахівка Поліського району. І один дід напідпитку розказував, що за віршик типу "Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні. Ще й показує рукою, куди іти за мукою" його забрали на другий же день. Привезли в Київ, у жовтневий палац (у 70-х він так називався, скорочено - ЖоПа). Заводять у кабінет до слідчого, той, нічого не питаючи, підсовує папір, у якому заарештований "зізнається" в чомусь такому, ніби риття тунелю в Токіо. Дід (тоді, ясно, ще не дід), підписувати відмовляється. Нквдст, нічого не кажучи, відкриває шухляду, виймає рукавицю, з боку долоні втикану дрібненькими голками, розриває дідові сорочку, і рукою в рукавиці б'є по грудях. Відчуття таке, казав дід, що тіло розлітається на мільйон частинок і кожна вибухає болем. І дід одразу все підписав. Потім якийсь час разом з іншими виносив з підвалів і вантажив на машини тирсу, якою посипали кров убитих пострілом у потилицю. За день тільки в підвалі під центральним входом збиралося тирси на 2 м завтовшки. Завдяки щасливому збігові обставин дід одсидів тільки два (чи щось таке) роки. Нині в палаці не музей. Не місце поклоніння. Ні. Самі знаєте, що там.
А деякі вбивці й досі живі, одержують пенсії від "нєзалєжной" України. Президент на різні людожерські комуняцькі свята їсть з ними гречану кашу й випиває по 100 грамів. Орденами з тризубом їх нагороджують. І вони їх носять...