МЕВА

Відбилась малою від рідної скелі

І гналась все далі та далі — світами.

І змірила оком безкраї пустелі,

Та впала на хвилі — сумна, до нестями.

Хотіла вертати, та змучені крила

Падуть, гей паруси, як вітер уйметься.

Пустилась з водою — марна і безсила,

А хвиля по хвилі несеться, несеться.

Часом заридає тривожним скиглінням,

То знов засміється сміхом до одчаю,

І вічно кружляє з болючим терпінням

Над хланню страшного, грізного безкраю.

                                       Петро Карманський

Чогось так зачепив цей вірш...

Зразу захотілося намалювати знесилену чайку-меву з розпластаними крилами на хвилях безкрайого моря...