Років з десять не заходив у Спілку письменників - а колись бував частенько, бо тут кипіла перебудова й рухався народний рух. А оце пішов - на вечір співаної поезії. Співані поети ревіли й квилили мимо нот щось потворно-неримоване - і я вирішив, що трійку зі співів за перший клас мені поставили були незаслужено. Навіть тоді я співав краще. Бардів в Спілці можна було поділити на дві групи: а) хлопці; б) дівчата. Або: в) барди з чорними гітарами; б) барди з білими гітарами. Барди не тільки "співали", а ще й бурмотіли щось, а що - не розчув через крайню їхню недорікуватість.Чого не заперечиш, то це снодійного ефекту оцієї от "співаної поезії".

Після невеличкої переви виступав Олександр Ігнатуша - найкращий з відомих мені україномовних акторів. Прекрасний голос, велика виконавська пластичність. Виспівував твори Ірини Жиленко та... Івана Драча й Бориса Олійника. Олександрові терміново треба попрацювати над репертуаром. Хай би співав щось чоловіче, мужчинське. І поетичніше за Драчеві кострубаті фальшивки.

Згадав смішне про Драча. Наприкінці 80-х київська влада дозволила провести екологічний мітинг на стадіоні "Динамо". Я спізнився, підтюпцем біжу парком до стадіону й слухаю з гучномовців, хто виступає, і що там відбувається. І чую, що ведучі мітингу не хочуть давати слово Драчеві. Обурені мітингувальники, скандуючи, вимагають надати слово улюбленому поетові та громадському діячеві. З поправкою на поширене в Києві російськомовне акання навіть україномовних, це звучало, як відгомін зї'зду мастурбантів: "Дрочу! Дрочу! Дрочу!"