Є такий анекдот: Відбувається какоє-то збіґовісько нацюкоф. І ґлафний нацюк спрашиваєт: "А чі є в залє кацапи?" Молчаніє. Ґлафний нацюк апять спрашиваєт: "А чі є в залє москалі?" Апять малчаніє. "То таки нема в залє москалів?" "Нема, нема" - атвєчаєт зал. "Вот и слава Богу, можно спокойно говорить по-русски". У цьому анекдоті віддзеркалено ажніяк не українську, а російську психологію - росіянці впевнені, що всі інші говорять своїми "птічьїмі" мовами тільки назло їм, а між собою, коли росіянців нема, розмовляють вийнятково російською. "Ґаварі па-русскі!" - за життя не раз доводилося дивуватись цьому хамському вигуку. "Ми здєся уже трі дня, а еті абєзьяни так і нє научілісь па-русскі", - вичитане на сайті відгуків про курорт на Мальдівах.

Єдина мова, існування якої допускає російська душа - англійська. Нє, це буде вузьколобий націоналізм з мого боку. Бо українська душа теж теє... З негром прєклонних ґадоф, який ні бельмеса не тямить жодною мовою, крім суахілі, вкраїнець необмінно перейде на російську. А з поляком чи словаком - на англійську. Якщо доводиться написати буржуйськими буквами своє прізвище, чи навпаки, прочитати написане такими буквами, англійська - неминучий посередник. Недавно вичитав дивне прізвище Козаківікс. Тільки звернення до першоджерела прояснило, що це звичайний Козакевич (Kozakiewicz). Людині, по верхах знайомій з латиною, німецькою, польською, словацькою, трохи дивно, чому Інститут ботаніки імені Холодного (Cholodnyj) стає Інститутом ботаніки імені Голодного (Holodny), чому Гончар (Honczar) стає Ґонхарем (Gonchar) тощо. Та найбільше мене вразило колись у переліку запрошених на якесь зборище Европейської комісії прізвище журналіста - Chuev. Я не зразу здогадався, що це Чуєв...