Отже, працюю я так. Спочатку вириваю собі ребро. Воно потім, звісно, відростає, як у стародавнього прикутого до скелі типа відростала печінка – та все одно ж болить, зараза. Беру я те ребро і долотом, за образом і подобою фільму-оригіналу, витесую з ребра юну дівчину. Красуню довгоногу й синьооку, тонкостанну й тонкоброву, з золотим шовковистим волоссям і з перламутровими зубами. А яка вона красномовна, яка вишукано дотепна, яка не по літах мудра…
І віддаю я цю дівчину режисерові, сподіваючись, що він зробить їй чудову зачіску, майстерний манікюр, вбере в тонку дорогу білизну, у вишукану сукню й елегантні туфельки – і представить добірному товариству.
Режисер без зайвих балачок хапає молота й мою красуню з усього розмаху по голові – бах! «Щоб не була така розумна». А тоді робить їй пластичну операцію – пришиває на носі бородавку завбільшки як слива, ніжну персикову шкіру добросовісно дзьобає віспою. Далі накидаються актори. Одна актриса передає красуні свій целюліт, друга – по сорок кілограмів обвислого жиру на живіт і стегна. Молодий актор вибиває перламутрові зуби і вставляє залізні – через один. Старий актор відрізає колишній красуні язика й навчає шепелявити. Корифей з національного академічного висмикує коси й наставляє синців, а потім накидаються актори другого плану й роблять таке-е…
І випихають на широкий екран. Глядач приходить і бачить бомжиху в рейтузах з начосом і в засмальцьованій куфайці. Недорікувату й тупу. Бруд під нігтями, вени вузлами, зуби через один. Та ще й, падлюка, «балакаєт на мовє»…